Щоб під чужим тином сльози виливать!Отож-то дивіться та кайтесь, дівчата,Щоб не довелося москаля шукать,Щоб не довелося, як Катря шукає…Тоді не питайте, за що люде лають,За що не пускають в хату ночувать.Не питайте, чорнобриві,Бо люде не знають;Кого бог кара на світі,То й вони карають…Люде гнуться, як ті лози,Куди вітер віє.Сиротині сонце світить(Світить, та не гріє) —Люде б сонце заступили,Якби мали силу,Щоб сироті не світило,Сльози не сушило.А за віщо, боже милий!За що світом нудить?Що зробила вона людям,Чого хотять люде?Щоб плакала!.. Серце моє!Не плач, Катерино,Не показуй людям сльози,Терпи до загину!А щоб личко не марнілоЗ чорними бровами —До схід сонця в темнім лісіУмийся сльозами.Умиєшся – не побачать,То й не засміються;А серденько одпочине,Поки сльози ллються.Отаке-то лихо, бачите, дівчата.Жартуючи кинув Катрусю москаль.Недоля не бачить, з ким їй жартувати,А люде хоч бачать, та людям не жаль:«Нехай, – кажуть, – гине ледача дитина,Коли не зуміла себе шанувать».Шануйтеся ж, любі, в недобру годину,Щоб не довелося москаля шукать.Де ж Катруся блудить?Попідтинню ночувала,Раненько вставала,Поспішала в Московщину;Аж гульк – зима впала.Свище полем заверюха,Іде КатеринаУ личаках – лихо тяжке! —І в одній свитині.
Іде Катря, шкандибає;Дивиться – щось мріє…Либонь, ідуть москалики…Лихо!.. серце мліє —Полетіла, зустрілася,Пита: «Чи немаєМого Йвана чорнявого?»А ті: «Мы не знаем».І, звичайно, як москалі,Сміються, жартують:«Ай да баба! ай да наши!Кого не надуют!»Подивилась Катерина:«І ви, бачу, люде!Не плач, сину, моє лихо!Що буде, то й буде.Піду дальше – більш ходила..А може, й зустріну;Оддам тебе, мій голубе,А сама загину».Реве, стогне хуртовина,Котить, верне полем;Стоїть Катря серед поля,Дала сльозам волю.Утомилась заверюха,Де-де позіхає;Ще б плакала Катерина,Та сліз більш немає.Подивилась на дитину:Умите сльозою,Червоніє, як квіточкаВранці під росою.Усміхнулась Катерина,Тяжко усміхнулась:Коло серця – як гадинаЧорна повернулась.Кругом мовчки подивилась;Бачить – ліс чорніє,А під лісом, край дороги,Либонь, курінь мріє.«Ходім, сину, смеркається,Коли пустять в хату;А не пустять, то й надворіБудем ночувати.Під хатою заночуєм,Сину мій Іване!Де ж ти будеш ночувати,Як мене не стане?З собаками, мій синочку,Кохайся надворі!Собаки злі, покусають,
Та не заговорять,Не розкажуть сміючися…З псами їсти й пити…Бідна моя головонько!Що мені робити?»Сирота-собака має свою долю,Має добре слово в світі сирота;Його б'ють і лають, закують в неволю,Та ніхто про матір на сміх не спита,А Йвася спитають, зараннє спитають,Не дадуть до мови дитині дожить.На кого собаки на улиці лають?Хто голий, голодний під тином сидить?Хто лобуря водить?Чорняві байстрята…Одна його доля – чорні бровенята,Та й тих люде заздрі не дають носить.
IV
Попід горою, яром, долом,Мов ті діди високочолі,Дуби з гетьманщини стоять.У яру гребля, верби в ряд,Ставок під кригою в неволіІ ополонка – воду брать…Мов покотьоло – червоніє,Крізь хмару – сонце зайнялось.Надувся вітер; як повіє —Нема нічого: скрізь біліє…Та тілько лісом загуло.Реве, свище заверюха.По лісу завило;Як те море, біле полеСнігом покотилось.Вийшов з хати карбівничий,Щоб ліс оглядіти,Та де тобі! таке лихо,Що не видно й світа.«Еге, бачу, яка фуга!Цур же йому я лісом!Піти в хату… Що там таке?От їх достобіса!Недобра їх розносила,Мов справді за ділом.Ничипоре! дивись лишень,Які побілілі!» «Що, москалі?..Де москалі?» «Що ти? схаменися!»«Де москалі, лебедики?»«Та он, подивися».Полетіла КатеринаІ не одяглася.«Мабуть, добре МосковщинаВ тямку їй далася!Бо уночі тілько й знає,Що москаля кличе».Через пеньки, заметами,Летить, ледве дише,Боса стала серед шляху,Втерлась рукавами.А москалі їй назустріч,Як один, верхами.«Лихо моє! доле моя!»До їх… коли гляне —Попереду старший їде.«Любий мій Іване!Серце моє коханеє!Де ти так барився?»Та до його… за стремена…А він подивився,