І могили – гори,Там родилась, гарцювалаКозацькая воля;Там шляхтою, татарамиЗасідала поле,Засівала трупом поле,Поки не остило…Лягла спочить… А тим часомВиросла могила,А над нею орел чорнийСторожем літає,І про неї добрим людямКобзарі співають,Все співають, як діялось,Сліпі небораки,Бо дотепні… А я… а яТілько вмію плакать,Тілько сльози за Украйну…А слова – немає…А за лихо… Та цур йому!Хто його не знає!А надто той, що дивитьсяНа людей душою,Пекло йому на сім світі,А на тім…ЖурбоюНе накличу собі долі,Коли так не маю.Нехай злидні живуть три дніЯ їх заховаю,Заховаю змію лютуКоло свого серця,Щоб вороги не бачили,Як лихо сміється…Нехай думка, як той ворон,Літає та кряче,А серденько соловейкомЩебече та плачеНишком – люди не побачать,То й не засміються…Не втирайте ж мої сльози,Нехай собі ллються,Чуже поле поливаютьЩодня і щоночі,Поки, поки… не засиплютьЧужим піском очі…Отаке-то… А що робить?Журба не поможе.Хто ж сироті завидує —Карай того, боже!Думи мої, думи мої,
Квіти мої, діти!Виростав вас, доглядав вас,Де ж мені вас діти?В Україну ідіть, діти!В нашу Україну,Попідтинню, сиротами,А я – тут загину.Там найдете щире серцеІ слово ласкаве,Там найдете щиру правду,А ще, може, й славу…Привітай же, моя ненько,Моя Україно,Моїх діток нерозумних,Як свою дитину.
[1839, С.-Петербург]
ПЕРЕБЕНДЯ
Перебендя старий, сліпий,Хто його не знає?Він усюди вештаєтьсяТа на кобзі грає.А хто грає, того знаютьІ дякують люде:Він їм тугу розганяє,Хоть сам світом нудить.Попідтинню сіромахаІ днює й ночує;Нема йому в світі хати;Недоля жартуєНад старою головою,А йому байдуже;Сяде собі, заспіває:«Ой не шуми, луже!»Заспіває та й згадає,Що він сиротина,Пожуриться, посумує,Сидячи під тином.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває про ЧалогоНа Горлицю зверне;З дівчатами на вигоні —Гриця та веснянку,А у шинку з парубками —Сербина, ШинкаркуЗ жонатими на бенкеті(Де свекруха злая) —Про тополю, лиху долю,А потім —У гаю;На базарі – про Лазаря,Або, щоб те знали,Тяжко-важко заспіває,Як Січ руйнували.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває, засміється,А на сльози зверне.Вітер віє-повіває,По полю гуляє.На могилі кобзар сидитьТа на кобзі грає.Кругом його степ, як мореШироке, синіє;За могилою могила,А там – тілько мріє.Сивий ус, стару чупринуВітер розвіває;
То приляже та послуха,Як кобзар співає,Як серце сміється, сліпі очі плачуть…Послуха, повіє…Старий заховавсьВ степу на могилі, щоб ніхто не бачив,Щоб вітер по полю слова розмахав,Щоб люде не чули, бо то боже слово,То серце по волі з богом розмовля,То серце щебече господнюю славу,А думка край світа на хмарі ґуля.Орлом сизокрилим літає, ширяє,Аж небо блакитне широкими б'є;Спочине на сонці, його запитає,Де воно ночує, як воно встає;Послухає моря, що воно говорить,Спита чорну гору: «Чого ти німа?»І знову на небо, бо на землі горе,Бо на їй, широкій, куточка немаТому, хто все знає, тому, хто все чує:Що море говорить, де сонце ночує.Його на сім світі ніхто не прийма.Один він між ними, як сонце високе.Його знають люде, бо носить земля;А якби почули, що він, одинокий,Співа на могилі, з морем розмовля,На божеє слово вони б насміялись,Дурним би назвали, од себе б прогнали.«Нехай понад морем, – сказали б, – гуля!»:Добре єси, мій кобзарю,Добре, батьку, робиш,Що співати, розмовлятиНа могилу ходиш!Ходи собі, мій голубе,Поки не заснулоТвоє серце, та виспівуй,Щоб люде не чули.А щоб тебе не цурались,Потурай їм, брате!Скачи, враже, як пан каже:На те він багатий.Отакий-то Перебендя,Старий та химерний!Заспіває весільної,А на журбу зверне.
[1839, С.-Петербург]
ТОПОЛЯ
По діброві вітер виє,Гуляє по полю,Край дороги гне тополюДо самого долу.Стан високий, лист широкий —Нащо зеленіє?Кругом поле, як те мореШироке, синіє.Чумак іде, подивитьсяТа й голову схилить;Чабан вранці з сопілкоюСяде на могилі,Подивиться – серце ниє:Кругом ні билини!Одна, одна, як сиротаНа чужині, гине!Хто ж викохав тонку, гнучкуВ степу погибати?Постривайте, все розкажу,Слухайте ж, дівчата.Полюбила чорнобриваКозака дівчина.Полюбила – не спинила,Пішов та й загинув…Якби знала, що покине,Була б не любила;Якби знала, що загине,Була б не пустила;Якби знала, не ходила бПізно за водою,Не стояла б до півночіЗ милим під вербою;Якби знала!.. І то лихо —Попереду знати,Що нам в світі зустрінеться.Не знайте, дівчата!Не питайте свою долю…Само серце знає,Кого любить… Нехай в'яне,Поки закопають!Бо не довго, чорнобриві,Карі оченята;Біле личко червонієНе довго, дівчата!До полудня, та й зав'яне,Брови полиняють…Кохайтеся ж, любітеся,Як серденько знає.Защебече соловейкоВ лузі на калині, —Заспіває козаченько,