— Так. Звідки ви знаєте?
— Ми натрапили на ваше ім’я в його щоденнику.
— Сподіваюся, з ним усе гаразд?
Поліцейський тяжко зітхнув і пропхав у щілину дверей миттєвий фотознімок.
Побачивши, що на ньому, Ленґдон заціпенів.
— Цей знімок зроблено менш ніж годину тому. В Луврі.
Розглядаючи фотокартку, Ленґдон за кілька секунд відчув, як його первинна відраза і шок поступаються місцем щирому гнівові.
— Хто міг таке зробити!
— Ми подумали, що, можливо, ви допоможете нам відповісти на це запитання, зважаючи на вашу обізнаність у символах і те, що ви планували зустрітися з ним.
Ленґдон уважно вивчав фотографію, до безмежного жаху тепер додався ще й якийсь благоговійний страх. Це було щось страшне і водночас дуже дивне, воно навіювало тривожне відчуття — десь він уже таке бачив. Понад рік тому Ленґдон теж одержав фотокартку з трупом і теж до нього звернулися по допомогу. Через добу у Ватикані він ледь не розпрощався з життям. Це фото було зовсім інакше, однак щось у цьому всьому видавалося дивно знайомим.
Поліцейський подивився на годинник.
— Мій капітан чекає, месьє.
Ленґдон його майже не чув. Його погляд усе ще був прикутий до фотокартки.
— Цей символ і те, що тіло в такій дивній...
— Позі? — підказав поліцейський.
Ленґдон кивнув, відвів нарешті очі від фото і відчув, як по шкірі пробіг холодок.
— Не уявляю, хто міг таке вчинити.
Поліцейський спохмурнів ще більше.
— Ви не розумієте, месьє Ленґдон. Те, що ви бачите на цій фотокартці... — він помовчав. — Месьє Соньєр зробив це сам.
Розділ 2
За милю від готелю велетенський альбінос на ім’я Сайлас, шкутильгаючи, увійшов до розкішного особняка на вулиці Лабрюйєра. Пасок із шипами — «волосяниця» — що його він носив на стегні, вп’явся йому в тіло, а проте душа співала, сповнена почуття виконаного обов’язку перед Господом.
«Біль — це благо».
Увійшовши, він швидко оглянув передпокій. Нікого. Тихо піднявся сходами, щоб не розбудити співмешканців. Його спальня була відчинена — тут ніхто нічого не замикав. Він увійшов, безшумно причинивши за собою двері.
Кімнатка мала спартанський вигляд: гола дощата підлога, простенький сосновий комод, у куті грубе рядно, що служило йому ліжком. Тут він короткочасний гість, однак уже багато років з милості Божої він мав схожий притулок у Нью-Йорку.
«Бог дав мені дах над головою і мету в житті».
Сьогодні Сайлас відчув, що нарешті почав віддавати борг. Він швидко підійшов до комода, витягнув з нижньої шухляди мобільний телефон і набрав номер.
— Слухаю, — відповів чоловічий голос.
— Учителю, я повернувся.
— Говори, — наказав голос, у якому чулося задоволення.
— Усі четверо — покійники. Три сенешалі... і сам великий магістр.
На мить запала тиша, наче на тому кінці молилися.
— То, як я розумію, ти довідався все, що треба?
— Усі четверо розповіли те саме. Незалежно один від одного.
— І ти їм повірив?
— Усе так сходиться, що це не може бути збігом.
Співрозмовник полегшено зітхнув.
— Чудово. Кажуть, це братство дуже ревно береже свої таємниці, і я боявся, що нічого не вийде.
— Страх смерті — потужний стимул.
— Що ж, сину, розкажи мені те, що я повинен знати.
Сайлас розумів: інформація, яку він добув від своїх жертв, справить величезне враження.
— Учителю, всі четверо підтвердили, що існує той самий clef de voûte...легендарний наріжний камінь.
Він почув, як Учитель затамував подих.
— Наріжний камінь. Точнісінько, як ми й здогадувались.
За легендою братство створило своєрідну карту з каменя — clef de voûte...або наріжний камінь — це була плита із вигравіруваними на ній вказівками, як відшукати найбільшу таємницю... інформацію настільки потужну, що задля її охорони, власне, й існувало це братство.
— Тепер, коли цей камінь уже в нас, — мовив Учитель, — то лишився один, останній крок до мети.
— Ми ще ближче до неї, ніж ви думаєте. Камінь тут, у Парижі.
— У Парижі? Не може бути. Це надто просто.
Сайлас розповів усе, що трапилося того вечора.... як усі його чотири жертви за мить до смерті відчайдушно намагалися врятувати своє нечестиве життя, продавши таємницю. Кожен розповів Сайласові ту саму історію — що наріжний камінь хитромудро захований у потаємному місці всередині одного зі старовинних паризьких храмів — церкві Святої Сульпіції.
— У Божому храмі, — вигукнув Учитель. — Як вони з нас глузують!
— Вони глузують з нас століттями.
Учитель замовк, наче насолоджуючись тріумфом. Нарешті мовив:
— Ти зробив велику справу для Бога, сину. Ми чекали на це багато століть. Мусиш знайти цей камінь для мене. Негайно. Цієї ж ночі. Розумієш, що поставлено на карту.
Сайлас розумів, однак Учитель тепер вимагав неможливого.
— Але ж ця церква — фортеця. Особливо вночі. Як я туди проникну?
Упевненим тоном людини, наділеної величезною владою, Учитель пояснив, що треба зробити.
Закінчивши розмову, Сайлас аж тремтів з нетерпіння.
«За годину, — казав він собі, вдячний Учителеві за те, що той дав йому час відбути належну покуту, перш ніж увійти до храму Божого. — Я мушу очистити душу від скоєних гріхів». Сьогодні він грішив задля святої мети. Війни проти ворогів Божих точилися століттями. Прощення було гарантовано.
Проте Сайлас знав: для очищення потрібна пожертва.
Він опустив штори, скинув одяг і став на коліна посеред кімнати. Подивився на волосяницю, що стягувала йому ногу. Всі вірні послідовники «Шляху» носили таку річ — шкіряний пасок з гострими металевими шипами, які впиваються в тіло, щоб постійно нагадувати про страждання Ісуса. Крім того, цей біль допомагав угамувати бажання плоті.
Хоч сьогодні Сайлас носив свою волосяницю довше належних двох годин, він розумів: цей день особливий. Ухопив пряжку і затягнув пасок тугіше. Скривився, коли шипи глибше вп’ялися йому в тіло. Повільно видихнув, насолоджуючись очищувальним ритуалом болю.
«Біль — це благо», — прошепотів Сайлас, повторюючи священне заклинання отця Хосе Марія Ескріви — учителя всіх учителів. Ескріва помер 1975 року, та мудрість його жила й досі, тисячі вірних учнів в усьому світі пошепки повторювали його слова, опускаючись навколішки та виконуючи священний ритуал, відомий як «умертвіння плоті».
Сайлас повернувся до грубої мотузки з вузлами, що лежала поруч на підлозі, акуратно скручена. Бич. На вузлах запеклася кров, і вони затверділи. Спраглий очищення через страждання, Сайлас швидко помолився. Тоді схопив мотузку за один кінець, зажмурився і шмагнув себе по плечах, відчуваючи, як вузли врізаються в спину. Шмагнув іще раз, уже сильніше. І ще раз, іще. І довго продовжував самобичування.
— Castigo corpus meum 2.
Нарешті він відчув, як по плечах заструменіла кров.
Розділ 3
Свіже квітневе повітря вривалося у відчинене вікно «ситроена». Авто промчало повз Оперу, повернуло на південь і перетнуло Вандомську площу. Роберт Ленґдон сидів поруч із водієм. Він розсіяно дивився, як за вікном мигтять вогні нічного міста, і намагався зібратися з думками. У готелі він поспіхом прийняв душ, поголився і виглядав тепер доволі пристойно, але на душі в нього не стало спокійніше. З голови не йшов страхітливий образ убитого куратора.
Жака Соньєра більше немає.
Ленґдон не міг позбутися гострого відчуття втрати. Правда, що Соньєра вважали самітником, проте всі знали про його беззастережну відданість мистецтву і за це глибоко його поважали .Ленґдон залюбки цитував на лекціях його книжки про таємні коди, приховані в картинах Пуссена і Тенірса. Цієї зустрічі він дуже чекав і засмутився, коли куратор не з’явився.
У пам’яті знову спливла фотокартка з тілом убитого. Жак Соньєр зробив це сам? Ленґдон знову відвернувся до вікна, намагаючись прогнати нав’язливий образ.
Місто лише тепер утихомирювалось: вуличні продавці котили візки із зацукрованим мигдалем, офіціанти виносили на узбіччя мішки зі сміттям, якась запізніла парочка міцно обіймалася, щоб не змерзнути на вітрі, який доносив пахощі жасмину. «Ситроен» прокладав собі шлях зі знанням справи, різка сирена розтинала вуличний рух, наче ніж.