Йорн Лієр Горст
Код Катаріни
1
Картонні коробки стояли в одежній шафі. Три коробки. Вістінґ вийняв найбільшу. Вона вже почала рватися в одному кутку. Вінстінг обережно поніс її до вітальні.
Верх коробки закривався нахльостом. Він роз’єднав накривку й узяв верхню чорну теку. На ребрі теки виднілася вицвіла від часу наліпка: «Катаріна Гауґен». Вістінґ відклав її набік, вийняв червону теку «Свідок І» і ще дві червоні — «Свідок II» і «Свідок III». А тоді нарешті побачив те, що шукав — теку з наліпкою «Кляйверваєн».
У картонних коробках зберігалося все, що було зроблено й письмово зафіксовано у «справі Катаріни». Правду кажучи, зберігати матеріали кримінальної справи вдома було суворо заборонено, але вони не заслужили собі на те, щоб припадати пилюкою в архіві. Щоразу, коли він брав з шафи сорочку, коробки нагадували йому про давнє розслідування.
Вістінґ взяв окуляри й сів, поклавши теку на коліна. Востаннє він гортав її рік тому.
Кляйверваєн — це вулиця, на якій мешкала Катаріна. Скромний будинок посеред лісу був сфотографований з різних ракурсів. На одному фото виднілося вдалині болотисте озерце Кляйверхєрне. Сам будинок стояв на узвишші, за якусь сотню метрів від дороги. Коричневі стіни з білими віконними рамами, зелені двері, порожні квіткові скриньки на підвіконнях.
Гортати теку з фотографіями було однаково, що тинятися домом з примарами. Катаріна зникла, але в сінях стояло її взуття. Пара сірих кросівок, коричневі чобітки, дерев’яні шляпанці, поряд — чоловічі сандалі великого розміру й робочі чоботи. На стінному вішаку висіли три куртки. В коридорі на комоді лежала кулькова ручка, список закупів на щодень, непрочитаний лист у конверті, газета й кілька рекламних брошур. Біля декоративної цяцьки лежав букет напівзів’ялих троянд. Кілька аркушиків-нагадувань наклеєні на дзеркало над комодом: на одному — дата і час, на другому — ім’я з номером телефону, на третьому — три літери і сума. AML 125 крон.
На ліжку — відкрита валіза з купою одягу, ніби Катаріна готувалася до довгої відсутності вдома: десять пар шкарпеток, десять пар трусів, п’ять бюстгальтерів, десять футболок, п’ять пар штанів, п’ять светрів, п’ять блузок і спортивний костюм. Вістінґ так і не зумів збагнути, що ж не так з тією валізою, і чому йому здавалося, ніби щось не так. Добір одягу був якийсь дивний, складений наче за якимсь формальним приписом, спакований кимось стороннім або для когось стороннього — не для себе.
Вістінґ гортав далі. На столі у вітальні лежало п’ять книжок. Видно було, де їх вийняли з книжкової полиці. Декотрі з тих книжок Вістінґ читав: «Зоопарк Менґеле» Ґерта Нюґордсгауґа, «Алхімік» Пауло Коельйо, «Білі ніґґери» Інгвара Амбйорнсена. Поряд з книжками — фото Катаріни з Мартіном Гауґеном на оглядовому майданчику. Вони стояли, обійнявшись, й усміхалися якомусь, вочевидь, випадковому перехожому, який погодився їх сфотографувати. Фото було в рамці, але його вийняли з-за скла й поклали поряд.
Фотографії кухні видавалися найдивнішими з-поміж усіх. На робочому кухонному столі стояла тарілка з намащеною маслом скибкою хліба і склянка молока. Стілець відсунений трохи вбік, на столі — кулькова ручка й те, що згодом назвали «кодом Катаріни».
Вістінґ примружився, розглядаючи фотокопію записки. Серія чисел, розділених уздовж аркуша трьома вертикальними лініями. Ніхто досі так і не розгадав їхнього значення.
На допомогу поліційним експертам навіть прикликали криптологів з департаменту безпеки міністерства оборони, проте їм теж не вдалося розшифрувати загадкового повідомлення. Код надсилали й закордонним експертам, але і їм записка видалася безсенсовною комбінацією чисел.
Вістінґ обернув копію іншим боком, ніби цього разу могло щось змінитися, і він ось зараз розгадає загадку.
Раптом він стрепенувся, відірвався від споглядання фото. Ліне прийшла. Він не почув її привітання. Навіть не завважив її появи у вітальні.
— Гм? — перепитав він, знявши окуляри, і вони повисли на шворці, одягненій на шию.
Ліне посадила донечку собі на коліна й почала стягати з неї курточку та черевички, поглядаючи водночас на картонну коробку.
— Я забула, що завтра десяте жовтня, — повторила вона.
Вістінґ відклав теку, простягнув руки до внучки і взяв її до себе на коліна. Це вже було не немовля, маленька, безпорадна шкварка, яку він вперше тримав на руках чотирнадцять місяців тому, а справжня особистість. Він голосно цмокнув її у щічку. Амалія аж гикнула від сміху і спробувала впіймати пухкими долоньками окуляри на грудях. Вістінґ зняв окуляри і відклав їх подалі від малої.