Цього разу Стайнар Вассвік заперечно похитав головою.
— Не пригадуєте, чи потрапляв котрийсь з автомобілів в аварію?
Вассвік, роздумуючи, погойдав головою.
— Ні, — нарешті відповів він.
— Тріснуте лобове скло чи щось таке? — не відступав Стіллер.
— Щось було, — невпевнено промовив Вассвік. — Але ще задовго до зникнення Катаріни.
— Що саме?
— Мартін в’їхав ззаду у вантажівку.
Стіллерові потрібно було витягнути з нього більше подробиць.
— Пом’яв капот і праве крило, — згадав Вассвік. — їх йому відрихтував Ларсен.
— Ларсен?
Стайнар кивнув у бік старої занедбаної автомайстерні при дорозі.
— Він уже помер, — додав чоловік. — Навряд чи знайдете якісь папери на підтвердження. Ларсен ніколи не дбав про квитанції чи щось таке.
Мартін Гауґен запросто міг протаранити вантажівку, щоб приховати пошкодження від наїзду на Надію Кроґ.
— Отже, аварія таки була, — уточнив Стіллер.
Вассвік не встиг підтвердити, бо задзвонив мобільний Стіллера.
Телефонував Нільс Гаммер.
— Щойно дзвонили з поліції Трьоннелаґа, — коротко повідомив він. — Пошуковий собака щось занюхав, біля самого зсуву ґрунту на дорозі.
— Зараз буду…
Стіллер подякував Стайнарові Вассвіку і рушив до авта. Справа почала прояснюватися. Тепер цікаво, що вдалося вивідати Вільямові Вістінґу в гостях у Мартіна.
77
Перші маленькі краплини дощу впали на лобове скло, коли вони сіли в авто.
— Як вчасно, — завважив Мартін і повернув ключ запалювання.
Вістінґ нахилився, глянув на темне захмарене небо й ледь не влетів головою у скло перед собою, коли одне колесо наскочило на велику каменюку.
Авто, розгойдуючись на всі боки, погупало далі. Вістінґ пристебнувся паском безпеки й міцно вчепився рукою за ручку над боковим вікном. Нарешті вони доїхали до шлагбаума. Вістінґ вискочив під легенький дощик і відчинив шлагбаум. Мартін проїхав під балкою, звернув на асфальтовану дорогу й зачекав, доки Вістінґ повісив замок і повернувся в авто.
Колеса монотонно шурхотіли асфальтом. Мартін увімкнув радіо. Вістінґ розглядав панель приладів, шукаючи, де ж на ній годинник. Помітив його тієї миті, коли по радіо оголосили початок новин — 15.00.
Мартін підкрутив звук. Вістінґ не був готовий почути те, що говорили по радіо, хоч з першого слова збагнув, про що йтиметься.
«Поліція підтвердила інформацію, що сьогодні вночі на узбіччі Е18 поблизу Порсгрюнна було знайдено тлінні рештки людини. Припускають, що це — тіло зниклої багато років тому Надії Кроґ. Пошуки тіла розпочали після відновлення минулого тижня кримінальної справи двадцятишестилітньої давнини. Е18 була перекрита всю ніч, доки тривали пошукові роботи…»
Диктор говорив далі про викрадення, але Вістінґ уже не чув ані слова. Він затамував дихання. Здавалося, ніби з маленького салону авта вибрали все повітря. Ось і приставили Мартіна до стіни! Біль спазмом стиснув груди ніби в передінфарктному стані.
Вістінґ обережно повернув голову. Обличчя Мартіна Гауґена ніби заціпеніло й важко осунулося.
— Вони її знайшли, — промовив Вістінґ, намагаючись продовжувати гру.
Мартін мовчав. Пильно дивився на дорогу, примруживши до вузьких щілинок очі.
Вістінґ не знав, чи зуміє Мартін і далі вдавати, ніби його це не стосується. Вони три дні перебували в дуже тісному емоційному просторі. Обидва гостро відчували те, що лежало під поверхнею балачок. А тепер тиск нестерпно зріс.
— Зупинися! — горло Вістінґові пересохло. — З’їдь на узбіччя. Нам треба поговорити…
Мартін ніяк не зреагував на його слова, лише натиснув на педаль газу.
78
За всього лиш кілька годин число читачів матеріалу про знахідку тлінних рештків імовірно Надії Кроґ перевалило за мільйон. Зацікавлення радіослухачів теж вибухово зросло. Майже 200 000 прослухали перший подкаст.
Ліне вклала Амалію в ліжечко з пляшечкою теплого молока. Вона ніколи не практикувала такого раніше і в подальшому теж не мала наміру продовжувати, але зараз їй потрібний був спокій для роботи.
Вона під’єднала диктофон до телефону й зручно вмостилася за письмовим столом.
«Це — подкаст, який ми пишемо в процесі роботи над справою, — почала вона і знову вловила дивне відчуття, коли говорила в простір, не маючи перед собою конкретного слухача. — Минуло трохи більше доби, відколи я розмовляла з Робертом Граном, однак за цю добу сталося дуже багато всього. Шість годин тому я покинула місце розкопу, де, як припускають, знайшли тіло його коханої, зниклої 1987 року. І ось цієї миті я йому телефоную».