Червона цятка, яка ідентифікувала точку перебування автомобіля Мартіна Гауґена, зрушила з місця.
— Вони їдуть додому, — кивнув Адріан Стіллер.
Задзвонив мобільний Гаммера. Він відповів, довго слухав співрозмовника й домовився, що йому перешлють фото й інші документи, потім обернувся до решти.
— Це — поліція Трьоннелаґа. У ґрунтовому зсуві на шосе Е6 знайшли кістки. Є усі підстави стверджувати, що це — людські рештки.
— Катаріна Гауґен, — нітрохи не сумніваючись, сказав Адріан Стіллер і обернувся до Крістіне Тііс. — Час виписувати ордер на арешт!
Прокурор мовчки кивнула й вийшла з лабораторії «КК».
— Як проведемо арешт? — запитав Гаммер. — Де його братимемо?
— Десь по дорозі. Після того, як він відвезе Вістінґа, але ще не добереться додому.
Гаммер глянув на монітор.
— У нас не більше сорока хвилин, — прикинув він час і заходився шукати в мобільному номер телефону. — Там потрібна підмога. Він, імовірно, озброєний.
Стіллер кивнув, не зводячи очей з червоної цятки на моніторі. Цятка не рухалася.
— Може, треба перезавантажити чи що? — запитав він, пам’ятаючи, що комп’ютер уже, бувало, й раніше зависав.
— Та ні, не треба. — заперечив Гаммер. — Рух авта фіксується в реальному часі.
Однак послухався таки Стіллера й натиснув клавішу. Зображення на моніторі на мить зникло й знову з’явилося. Червона цятка далі стояла на тому самому місці, на шосе.
— Вони зупинилися, — промовив Гаммер. — Щось трапилося…
81
Коли два авта розминалися, тиск повітря від лісовоза розгойдав пікап.
Мартін щосили натиснув на гальма і різко звернув у «кишеньку» біля дороги. Пікап зі скрипом посунув юзом на заблокованих колесах по гравію. Коли авто нарешті зупинилося, Мартін обернувся до Вістінґа.
— Виходь!
— Розкажи мені, що тоді трапилося, — попросив Вістінґ.
Мартін похитав головою.
— Хай як там усе сталося, ми знайдемо вихід, — наполягав Вістінґ, намагаючись таки витягнути з Мартіна зізнання, заради якого він витратив свої вихідні. — Можливо, цієї миті усе здається катастрофою. Але моя робота й полягає у тому, щоб знайти розв’язання проблеми.
Мартін нахилився вперед, поклав голову на кермо. Якусь мить здавалося, що ось-ось здасться, натомість він витягнув з-під сидіння якийсь предмет. Пістолет. Пістолет весь час лежав в авті.
— Я хочу, щоб ти вийшов з машини, — повторив він, спокійно кладучи пістолет на коліна.
Вістінґ взявся за ручку.
— Спершу мені треба знати, що відбулося, — вперто стояв на своєму Вістінґ, ледь прочинивши дверцята авта.
Мартін судомно ковтнув.
— То була моя пропозиція, — почав він, і решту розповів уривчасто, рубаними фразами й словами, — поспіхом, наче за ним хтось гнався. — Ми були в Гайстаді. У друзів з роботи. Катаріна за кермом. Вона була вагітна. Я запропонував поїхати новою дорогою, яку ще не здали в експлуатацію. Її заасфальтували саме того дня. Асфальтований відтинок цілком чорний. Без розмітки. Неосвітлений. Я її не бачив. Аж її обличчя опинилося перед очима на лобовому склі.
— Нещасний випадок, — сказав Вістінґ, щоб пом’якшити обставини їхнього вчинку. — Вона була в темному одязі, без рефлекторів на куртці.
— Там стояв екскаватор, — розповідав далі Мартін. — За чверть години вже ніхто б і не сказав, що тут сталося, ми зачистили всі сліди. Лише на дорозі валявся її гаманець. Ми його підібрали. Все було добре, але ось арештували її хлопця, і Катаріна придумала оте з викраденням.
Слова посипалися ще швидше й сумбурніше. Усе, що він тримав у собі ці довгі роки. Ніби гать прорвалася. Мартін розказав, як протаранив вантажівку, щоб приховати сліди наїзду, і як той випадок вплинув на Катаріну. Як вона втратила дитину і впала в глибоку депресію. Як вона захотіла здатися поліції і як вночі 10 жовтня 1989 року приїхала до нього на роботу, намагаючись переконати його вчинити так само. Все закінчилося жахливо. Словесний потік Мартіна був неспростовним підтвердженням здогадів Вістінґа. Розмови у літній хатинці розворушили те, що лежало під самою поверхнею, і ось гать не витримала. Мартін терпів психічну драму Катаріни, доки не зірвався. А тепер перекладав усю вину й відповідальність за вчинене на неї.
— Досить! Виходь! — ще раз сказав Мартін, скинувши камінь з душі.
— Зробімо все, як належить, — наполягав Вістінґ.
Мартін підняв пістолет і змахнув ним убік дверцят, мовби виганяючи Вістінґа.
— Виходь! — гиркнув він.