Ліне обернула ноутбук монітором до батька.
— Та є в його історії дещо інше, дуже цікаве. Його дівчина зникла, очевидно, її убили.
Вістінґ вражено округлив очі.
— Так, у Південній Африці, коли Стіллерові було вісімнадцять. Я саме в цьому й копирсаюся. Її так і не знайшли, і справи не розкрили. І ось тепер, через вісімнадцять років, він працює в норвезькій «cold cases»-групі. Як гадаєш, він погодився б дати мені таке інтерв’ю?
— Я не надто добре його знаю, — відповів Вістінґ. — Однак дуже сумніваюся. Ніколи не чув цієї історії, тож думаю, що він воліє її не згадувати.
— Стіллер ще в місті?
Вістінґ кивнув.
— Так, маємо з ним зустрітися трохи пізніше. Ще залишилася незакінченою деяка паперова робота.
Ліне задумливо дивилася в монітор. На екрані — фото газетних сторінок, начеб англійською.
— Мушу спершу накопати більше інформації, а тоді вже його запитаю про згоду на інтерв’ю, — сказала вона.
88
Час уже прибрати на столі. Вістінґ посортував робочі нотатки й чернетки. Деяким з них було понад двадцять років. Не все до кінця з’ясовано в долях Катаріни і Надії, але справи розкриті й закриті, попри деякі неясності.
Він тримав у руках аркуш паперу, кілька разів його перечитав, а тоді подався до тимчасового кабінету Адріана Стіллера.
Стіллер теж наводив лад у своїх паперах. Склав теки в порожню картонну коробку, окремі аркуші скидав до іншої картонки. Картка-ключ лежала на кутику стола, готова до повернення.
Стіллер видавався веселішим, ніж за всі останні дні. Відпочилим. Вістінґ згадав, про що розповідала Ліне. Чи не звідти його мотивація працювати з давніми, нерозкритими злочинами?
— Я все знаю, — промовив Вістінґ, заходячи в кабінет.
Стіллер саме знімав з дошки папірці з номерами телефонів.
— Що саме? — запитав він, обертаючись.
— Я знаю, що це ти написав анонімну записку Мартінові Гауґену.
Вістінґ простягнув йому фотокопію з трьома словами. «Я все знаю».
Стіллер усміхнувся.
— Звідки знаєш?
— Бо ніхто інший, окрім тебе, не міг її написати. Про Надію знав лише Мартін Гауґен. А ще я зрозумів твої методи роботи.
— Які саме?
— Провокація як метод і прихована інтрига.
Стіллер знову всміхнувся.
— Гауґена треба було трохи підштовхнути. Щоб ми змогли розпочати гру.
— То це тебе я бачив біля його будинку ввечері десятого жовтня, на річницю зникнення Катаріни?
— Я хотів лише подивитися, чи він знайшов записку. Але добре, що ти нагодився на ту мить, і я не зміг підійти до дверей, бо не знав про встановлені камери.
— Ми ж відсилали її на експертизу!
Стіллер похитав головою.
— Записки не підшивали до справи. Я її нікуди не посилав. Хотів лише налякати Гауґена, щоб він видав себе.
Вістінґ не був певний, чи добрі такі методи й чи вони законні, але йому це не подобалося.
— Я прослухав усі твої розмови з Гауґеном, — вів далі Стіллер. — їх ще переведуть у письмовий вигляд, але там є все потрібне прокуророві для закриття справи.
Вістінґ кивнув.
— Лише один момент не дає мені спокою, — Стіллер переплів картонні «вуха» коробки. — Наче й не стосується суті справи, та все ж… Ідеться про запакований подарунок для Надії, який її бабуся привезла з Парижа і який родина не бажала розгортати, доки не знайдеться донька. Можна довідатися, що було в тому пакунку?
Вістінґ усміхнувся. Він розумів, куди хилить Стіллер. Не було ніякого подарунка з Парижа. Цю історію Вістінґ вигадав, щоб розворушити Мартінове сумління, підштовхнути його до зізнання.
— «Слово чи дія», як у дитячій грі, — Стіллер зняв коробку зі столу. — Ідеться ж про досягнення мети, хіба ні?
Вістінґ склав записку.
— Куди тепер попрямуєш? — запитав він. — Маєш уже нову справу?
— До Бергена, — відповів Стіллер. — Там сидить у в’язниці один тип, який горить бажанням розказати, як сімнадцять років тому вбив людину і закопав труп.
Вістінґ відступив крок убік, пропускаючи Стіллера до дверей.
— А що в тебе? — поцікавився Стіллер. — Є щось нове? Якась велика справа?
Вістінґ похитав головою. Вперше за тривалий час його письмовий стіл був цнотливо чистий.
