Вістінґ увійшов до свого кабінету, увімкнув комп’ютера. Комп’ютер, як завжди, неспішно завантажувався, і він роздумував, чи не піти, тим часом, до Крістіни по каву, але так і не зрушив з місця, збираючи докупи розтривожені думки. Що він собі надумав? Що Мартін Гауґен зник так само, як його дружина двадцять чотири роки тому? Перш ніж висновувати якісь висновки й повідомляти колегам свої теорії, треба ретельно перевірити всі варіанти.
Комп’ютер нарешті завантажився. Вістінґ залогінився у систему безпеки, яка була побудована так, що зі свого комп’ютера він мав доступ до всіх реєстрів та баз даних поліції. Це спрощувало пошук. За одним кліком можна довідатися, чи не потрапляв десь Мартін Гауґен у поліцейські новини. Вістінґ набрав його ідентифікаційний номер, обмеживши тим самим кількість знайдених результатів пошуку. Остання згадка з’являлася ще два роки тому у зв’язку зі штрафом за перевищення швидкості. Вістінґ ще сподівався на поліцейські звіти з інших округів: може, сталася дорожньо-транспортна пригода або Мартін потрапив до лікарні? Це все пояснило б…
Він спробував пошукати за самим лише іменем. В операційні реєстри люди не завжди потрапляли з усіма персональними даними. Пошук дав цілу купу результатів, проте всі вони були пов’язані з професійною діяльністю Мартіна Гауґена. У повідомленнях йшлося про сторонні предмети на дорожньому полотні, зламані вітром дерева чи про збитих на смерть тварин. Останнє повідомлення — тритижневої давнини про зсув ґрунту й каміння на шосе державного значення номер 40.
Можливо, це і є поясненням його відсутності вдома, подумав Вістінґ. Сильні опади за останній тиждень багато де попідмивали дороги. Може, у нього там роботи по горло.
Транспортне управління працювало цілодобово. Він підняв телефонну слухавку й зателефонував на пряму лінію, завжди доступну для поліції та інших державних установ.
Відповів жіночий голос.
Вістінґ відрекомендувався.
— Я розшукую Мартіна Гауґена, — сказав він і відразу почув, як зацокотіли клавіші комп’ютерної клавіатури.
— Спробую перемкнути ваш дзвінок на його мобільний.
— Я маю номер його мобільного, але не можу додзвонитися. Ви не знаєте, де він міг би бути?
— Ні, не знаю, — цього разу клавіші не зацокотіли. — А в чому річ?
— Просто маю кілька запитань стосовно однієї давньої справи.
— То, можливо, це зачекає до завтра?
Вістінґ проігнорував її слова.
— А телефон когось із його колег?
Знову ожила клавіатура. Вістінґ занотував два прізвища і два номери телефонів.
— Я можу вас з’єднати, — запропонувала жінка.
— Дякую.
— Почнімо з Генрі Ділберга.
У слухавці довго тривала тиша, Вістінґ вже було подумав, що з’єднання не відбулося, як раптом почув гудки. Генрі Далберґ відповів майже відразу. Він мав грубий голос і розмовляв північно-норвезьким діалектом. Вістінґ пояснив, хто він, і поцікавився, чи Далберґ працює разом з Мартіном Гауґеном.
Чоловік на іншому кінці підтвердив.
— Щось трапилося?
— Ні, маю до нього справу, — пояснив Вістінґ. — Ви бачили його сьогодні?
— Він захворів.
Вістінґ барабанив ручкою по записнику. Отже, мабуть, таки в лікарні.
— Щось серйозне?
— Не думаю, — відповів Далберґ. — Мартін прислав учора вранці смс-ку, попередив, що на роботу не вийде.
— Що він, дослівно, написав?
— Що зле почувається, і кілька днів його не буде. Не думаю, що побачу Мартіна раніше понеділка.
Вістінґ мовчав у слухавку.
— То щось таки сталося? — допитувався Генрі Далберґ.
— Та ні, просто ніяк не можу його розшукати, — повторив Вістінґ.
Він подякував і поклав слухавку. Потім зателефонував у лікарню, дуже сподіваючись у душі не натрапити на центральному пульті на когось надто відповідального, хто пильно дотримується лікарської таємниці. Жіночий голос на іншому кінці мав точнісінько такий самий тембр голосу й інтонацію, як чергова в управлінні транспорту. Вістінґ знову відрекомендувався і сказав, що його дзвінок стосується розслідування однієї кримінальної справи.
— Чи лежить у вас Мартін Гауґен? — запитав він, називаючи його дату народження.
Цього разу в слухавці теж почулося цокання клавіатури.
— Ні, — твердо відповів жіночий голос.
— Ви впевнені?
— Його привезла швидка?
— Цього я не знаю.
Знову зацокотіла клавіатура. Відповідь була та сама.
— Чи можу ще чимось допомогти? — запитала чергова.
Вістінґ подякував, поклав слухавку й занотував час свого дзвінка. Рано чи пізно, а йому доведеться відзвітувати про своє нинішнє розслідування.