Ліне підвелася, помахала доні й татові, але Амалія була надто зайнята і навіть не завважила, що мама кудись іде.
Хвилин десять Вістінґ й Амалія бавилися на підлозі, але потім дівчинка настільки зацікавилася іграшками, що вже не потребувала товариства.
Хрупнули коліна, коли він зіп’явся на ноги. Вістінґ знову взявся до коробки з документами, поклав перед собою нотатник. Гортав туди й сюди папери, потягнувся по окуляри і почепив їх на носа. Всю вартісну інформацію він записував у грубий синій нотатник. Спершу ключові слова, які стосувалися голих фактів, потім — окремі деталі, свідчення свідків, перелік документації і результати лабораторних експертиз. Нотатник був таким собі якорем усієї справи. В ньому були зафіксовані всі до єдиного допити, які він проводив, кожнісінький речовий доказ. Нотатник був основою для подальших слідчих дій.
Вістінґ не розумів, чому Ліне так негативно налаштована до його копирсання в давній справі. Зазвичай її теж приваблювали нерозгадані загадки й запитання без відповідей. Та ж жадоба пізнання, завдяки якій він став слідчим, привела її до журналістики. Якщо шлях, яким вона простувала, розгалужувався, і вона звертала, скажімо, праворуч, їй завжди кортіло довідатися, а що очікувало б її, якби вона звернула ліворуч. Після народження Амалії Ліне захопилася дослідженням свого родоводу. Спонукою до цього стало, вочевидь, її бажання дати своїй доні велику родину зі свого боку, якщо вже таточко більше чи менше з цієї родини самоусунувся. Та все ж головною причиною родинних пошуків було, Maбуть, непереборне бажання довідатися, хто започаткував її рід. Вістінґ розумів доньчине задоволення від можливості постійно відкривати нові родинні узи, поступово витворюючи цілісну картину роду. Це дуже схоже на поліцейське розслідування.
Пошуки відповідей — ось що було головним у журналістській діяльності Ліне. Для неї важливо не просто відрапортувати про новину. їй завжди кортіло дізнатися, що ж за нею. Таку професійну рису дуже високо цінували в редакції газети «ВҐ». Керівництво боялося втратити чудового працівника й продовжило Ліне відпустку з догляду за дитиною, сподіваючись, що вона таки повернеться до роботи на повну ставку.
Вістінґ не мав жодного бажання, щоб Ліне вникала в суть «справи Катаріни», але й браку її зацікавлення не розумів. Можливо, байдужість спричинена постійною присутністю цієї справи. Ліне виповнилося шість, коли зникла Катаріна Гауґен. Вона звикла, що батько регулярно виймав давні документи і знову та знову копирсався в них, дошукуючись правди. А може, просто, як і більшість дотичних осіб, вирішила змиритися з тим, що Катаріна Гауґен однієї темної жовтневої ночі обрала смерть, наклавши на себе руки.
Але куди, у такому разі, поділося тіло?
За однією з робочих версій, стався нещасний випадок. Можливо, пішла на прохід, десь упала й не змогла дістатися додому. Однак таке припущення давало більше запитань, ніж відповідей.
Загадкове зникнення — лише частина проблеми, бо були й інші моменти. Тому Вістінґ і повертався рік за роком до цієї справи. Містичний код на клаптику паперу на кухонному столі, чоловік у сусідньому будинку, роль якого в цій історії годі було з’ясувати, і батько, якого вона ніколи не бачила. А ще квіти. Чотирнадцять червоних троянд.
Амалія встала на ніжки. Вона стояла, тримаючись за бильце крісла, поринувши у свій світ, і натхненно гризла пластмасове брязкальце.
Вістінґ усміхнувся до внучки, розгорнув наступну теку і вийняв з неї запис допиту однієї зі свідків, котрі останніми бачили Катаріну Гауґен живою, її подруги на ім’я Міна Рююд. Вони дружили п’ять років і разом співали в хорі. Кілька останніх тижнів Катаріна не з’являлася на репетиціях. Сказала подрузі телефоном, що не в формі, погано почувається. За два дні до зникнення Міна поїхала її провідати. На думку Міни, Катаріну щось тривожило. Від запитань вона лише відмахувалася, пояснила, мовляв, почала вживати вітаміни, то й сподівається на поліпшення свого недужого стану. На допиті Міна розповіла, що впродовж усього останнього року помічала значні зміни в поведінці подруги. Зазвичай Катаріна, за словами Міни, була життєрадісною, аж фонтанувала енергією. Міна називала її «енерджайзером». Але потім щось мусило статися таке, що цілковито її змінило. Катаріна усамітнилася вдома. Рідко з’являлася на людях, майже не зустрічалася з давніми друзями. Стала замкнутою, похмурою і мовчазною.
У свідченні Міни Рююд один момент привернув особливу увагу Вістінґа: Катаріна начеб носила в собі чорну біду, таємницю, яку нікому не могла довірити.
Інші свідки, друзі й колеги з роботи, теж казали, що Катаріна останнім часом впала в депресію, яку всі списували на її тугу за родиною і друзями в Австрії.