Отже, національна культура вперше самовизначається у фольклорі. Щоби самовизначитися у своїй вітальній силі, необхідно постати у своїй універсальній материнсько-батьківській психосемантиці і психопоетиці, тобто не як культура динамічного синівського характеру, не як специфічна творчість відокремленого національного психотипу, а як цілісна креативність, що перебуває поза індивідуалізмом. Роздумуючи над цим, І. Смирнов у теорії психоісторії ставить питання: як первісна культура творить себе у такій цілісності й не стає проекцією одного з людських характерів, які психічні механізми працюють на те, щоб пригнітити всяку психотиповість?[100] Вивчення цих психічних механізмів актуалізує дослідження фольклору не як колективної, а як безіменної творчості, тобто творчості, що мала своїх творців, які символізували не відокремлену сутність, а материнсько-батьківське Ціле. Універсальність фольклору й індивідуалізована психоісторія літератури постають як материнсько-батьківська матриця і актуалізація синівського пошуку материнсько-батьківського коду. Якщо вдатися до теорії психоісторії Л. де Моза, то вихід з родового всезагального лона у певний психотип обумовила родова психічна травма, давши початок психодинамічній іманентності, натомість психоісторія літератури у зв’язку з цим означатиме рух до повносилої мужньої (батьківської) суб’єктності, яка повною мірою прагне виразити іманентність, що несе в собі сакральне ядро універсальної трансцендентності, тобто пам’ять про так званий генетичний код.
Дефінітивні синівські характери і провідний батьківський характер у розгортанні психоісторії національної літератури
Основою психоісторії літератури є психоаналітичне вчення про характер. Психоаналіз виявляє за певними рисами характеру зв’язок із певними ерогенними компонентами: дефінітивні (найістотніші) особливості характеру «або являють собою первісні потяги, що незмінно продовжують своє існування, продукти їх сублімування, або є новоутвореннями, які мають значення реакції на ці потяги»[101].
«Те, що ми називаємо «характером» людини, — писав Фройд, — створено значною мірою з матеріалу сексуальних збуджень і складається з фіксованих з дитинства потягів, з набутих конструкцій завдяки сублімуванню і таких, які мають своїм призначенням енергетичне пригнічення перверсивних, визнаних недопустимими душевних порухів»[102].
У розвитку людського характеру може відбутися фіксація, яка зробить відповідний вузол на шляху, запутаність цього вузла стане приводом до дисоціації (порушення зв’язності) цілісного енергетичного потоку. Подальша переробка психосексуального потоку може привести до різних результатів. Коли проявляється конституційна слабкість якогось одного фактора, то об’єднання окремих сексуальних дій з метою утвердження (продовження) роду не вдається, внаслідок чого найсильніший із компонентів проявляє свою діяльність як перверсія. Тобто у першому випадку нормальна психосексуальна течія внаслідок внутрішньої слабкості зазнає краху завдяки зовнішнім перешкодам і зміниться регресією — поворотом назад у розвитку. Інший результат виходить, коли в процесі психосексуального розвитку деякі із сильновроджених компонентів витісняються на побічні шляхи, а тому постають як невротичні симптоми. Зміна перверсій неврозом в індивідуальній психоісторії — загальнопоширене явище, оскільки невроз з погляду психоаналізу є негативом перверсій. Вихід з перверсивної конституційної схильності може відбутися завдяки сублімуванню. Саме в процесі сублімування відкривається символізація винятково сильних збуджень, які пульсують з окремих джерел.