На початку 90-х років С. Павличко фіксує кризу теорії: «З почуттям свободи прийшло почуття розгубленості, скепсису, а також усвідомлення кризи методологічного характеру…»[7]. Параметри цієї кризи вона формулює у статті «Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві» (1993), пов’язуючи їх з кризою в літературі. У 90-ті роки крива літературознавчої теорії охопила і загальноєвропейський простір. «У нас практично більше немає теорії літератури, — підсумовує в інтерв’ю російський культуролог і літературознавець І. Смирнов. — Теорія літератури може виникати лише у тих умовах, коли література сприймається як автономна сфера діяльності людини. Це й означає кризу літературознавства, тому що без теорії, лише як емпіричні дослідження, наука розвиватися не може. Продукуються різні спроби знайти такі шляхи, які могли би вивести філологію із цієї кризи»[8]. До таких перспективних пропозицій належали культурологічні дослідження, які прийшли на зміну семіологічним і будувалися із суміші досліджень (історії кіно, літератури, культури). Тут літературні тексти означають не що інше як самотлумачення певного культурного середовища. У річищі вітчизняних культурологічних студій такими є дослідження М. Зубрицької, зокрема її найновіша праця — «Homo legens: читання як соціокультурний феномен» (2004). На подібних засадах постають геопоетика, геокультурологія та геолітературознавство, на які сьогодні активно посилається І. Бондар-Терещенко в українській критиці. «Якщо cultural studies — це постсеміологія, то геопоетика — постмімезис, — відзначає І. Смирнов. — Література в геопоетиці розглядається з міметичних позицій — як відображення дійсності, яка виявляється прив’язана до певного політизованого хронотопу»[9]. Сучасна українська література з погляду геопоетики постає як децентрована, множинна маргінальність, що прагне достукатися до центру і звернути увагу на своє існування[10]. На перетині геопоетики і постмодерністських студій проведено дослідження Т. Гундорової «Постчорнобильська бібліотека. Український літературний постмодерн» (2005).
Альтернативою для виходу з кризового стану теорії літератури стала також філософія літератури. На філософський аналіз у літературних студіях вплинули праці французького дослідника Ж. Дерріди, який почав застосовувати художні методи пізнання і доводити, що між філософією і літературою немає відмінності. Одне з перших українських філософських досліджень літератури наприкінці XX ст. запропонувала О. Забужко[11], праця якої феміністично деконструювала синтетично методологічні пошуки Л. Плюща та Г. Грабовича.
Ще однією відповіддю на кризу теорії літератури стали гендерні дослідження, що явили собою методологічну суміш, спрямовану на тлумачення «протистояння патріархальних і сучасних уявлень про місце і роль чоловіка та жінки в соціокультурних процесах, про біологічні й соціальні чинники гендерної ідентифікації»[12]. Однією з найновіших пропозицій гендерно-проблематичного тлумачення періодів історії літератури стала монографія В. Агеєвої «Жіночий простір. Феміністичний дискурс українського модернізму» (2003).
Історико-літературним варіантом постструктуралістського виходу з теоретичної кризи у сучасному літературознавстві постав новий історицизм, потребу в якому відчула також українська наука про літературу вже в останні десятиліття XX ст. Так, у середині 80-х років Ю. Шерех звертає увагу на те, що у вітчизняному літературознавстві «майже зовсім занедбано дослідження літературного процесу як історичної тяглості»[13]. Актуалізуючи проблему нового історизму, він стверджує про необхідність відновити «розуміння історії літератури як процесу», розрізнивши «інший від радянського історизм, справжній, той, що шукає не вмирущого в творі, а місця твору в літературному процесі, що намагається показати, як література розвивається»[14]. Постструктуралістський поворот означав, що концепція пошукового нового історизму не може претендувати на догматичну авторитетність вчення, а має представити собою множинність самодостатніх теорій, які будуть розроблені окремими авторами. Концепція індивідуальних версій історії літератури набула в українському літературознавстві основоположної засади в історико-літературних пошуках українсько-американського вченого Г. Грабовича[15]. Це сталося закономірно, адже течія нового історизму виникає у другій половині 80-х років у США, а у 90-х переміщується до Європи, зокрема до Німеччини. Саме тут, розробляючи напрям нового історизму, російський вчений І. Смирнов, що проживає у Німеччині, подає його в індивідуальній версії психодіахронологіки або психоісторії російської літератури[16].
7
Павличко С. Методологічна ситуація в сучасному українському літературознавстві // С. Павличко. Теорія літератури. — К., 2002. — С. 483.
8
Смирнов И. «Низы еще могут, но верхи уже не хотят» // http: //exlibris.ng.ru/philology/1999-11-04/4_nehotyat.html.
10
Див.: Бондар-Терещенко І. Екстермінація і концептологія літературного дискурсу 1990-х pp. // Слово і час. — 2005. — № 9. — С. 25–34.
12
Агеєва В. Жіночий простір: Феміністичний дискурс українського модернізму: Монографія. — К., 2003. — С. 5.
13
Шерех Ю. Слово впроводу до Леоніда Плюща як шевченкознавця // Л. Плющ. Екзод Тараса Шевченка. Навколо «Москалевої криниці». Дванадцять статтів. — К., 2001. — С. 5.
15
Див.: Зборовська Н. ІБТ у масці Григорія Грабовича (а також із приводу проблеми написання історії української літератури) // Слово і час. — 2005. — № 9. — С. 3—14.
16
Смирнов И. П. Психодиахронологика. Психоистория русской литературы от романтизма до наших дней. — М., 1994.