Демонстрація богемної аморальної поведінки І. Карпою (театралізовані презентації жінки як проститутки), свідчить про оновлене дійство розщепленої національної жіночості, що постає на основі невіднайденості власного Я. Тому Карпа символічно імітує батька-Дон Жуана і демонструє в українській маргінальній літературі інфантильне бажання робити все, що хочеться: не відмовляти собі в задоволенні будь-яких ерогенних бажань. Якщо Леся Українка бачить, що Дон Жуан є тим, хто руйнує любов, тому, щоб не стати ним і порятувати його, вона зрікається донжуанівської сутності, то І. Карпа, імітуючи батьківський і «бубабістський» інфантилізм, утверджує донжуанівську сутність у дочківській особистості, виводячи себе в поле катастрофічного саморуйнування, що нарощує в її творчості інстинкт смерті. Оскільки любовне відновлення цілісного материнсько-батьківського коду загрожує сотвореному маскультурою богемному Его, то для уникнення невротичної любові приймається установка на «багаточоловічість» об’єкта, яка відсилає до батьківської аморальності. Кожен чоловічий об’єкт впускається в жіноче самобуття для розіграшу: той, але не зовсім той, що може викликати потяг до трансцендентного. Однак суїцидні мотиви час від часу виринають у прозі Карпи, засвідчуючи серйозне переживання загрози, яку несе тут внутрішня деструкція.
Модерніст руйнує об’єктне «материнське тіло», яке символічно втілює літературна традиція, і повертає літературі, що впала у пасивність, активний стан новотворення. Та якщо вісімдесятники — після химерної театралізації 70-х років є другим блуканням по постмодерному колу з його неусвідомленим садоавангардизмом, то садоавангардизм початку XXI ст. містить у собі пастку третього блукання, пов’язану з несвідомою активізацією деструктивного начала, нарцистичним індивідуалізмом, розщепленням індивідуального і національного коду української літератури. Адже «світовая забава» у свідомій Європі загрозлива для несвідомих себе національних суб’єктів, а в її глибині відбувається активний процес імперського і національного самопізнання, що виявляє психічні механізми виживання. Тому, коли несвідомі українські постмодерністи переймають забаву, то свідомі імітатори руйнують органічну структуру українського розвитку. На цій основі маргінальна українська література демонструє психологічний відхід лібідо від об’єктів, інфантилізацію творчої мужності і жіночості. Все це дає підстави у характеристиці постмодерної епохи сучасного порубіжжя діагностувати розщеплення генетичного коду української літератури[1391] через нарощування імітаційних, деструктивних, шизоїдних, істеричних, ерогенних симптомів. Якщо патріотизм є найвищим соціальним переживанням аристократичного суб’єкта, то український маргінал на запитання, чи надихає його любов до України, відповідає, що «клінічний патріотизм» не може бути джерелом натхнення, а література «не є чимось більшим за спорт чи прогноз погоди»[1392].
Антипатріотичний симптом маргінального суб’єкта, що формується на основі зневаги до матері, яскраво представив у фантастичному романі «Лжеnostradamus» (2000) В. Кожелянко. Роман починається символічною новелою «Дорухались», в якій дотепно окреслено сучасну позицію маргінального характеру, що творить масову культуру: «Минали дні… Але несподівано один з них — нічим не примітний, можна навіть сказати, сірий і цілком буденний день — чомусь не захотів минати. Виявив такий собі анархізм, волюнтаризм вкупі з дрібноастрономічним індивідуалізмом»[1393]. Розмножений психотип донжуана, нарциса, садоавангардиста, проститутки у масовій культурі несвідомо позбавляє національний характер перспективного розвитку, адже мислить з позиції монструозного теперішнього, для якого несвідоме українське минуле не було національною історією, а свідоме майбутнє — не повинно нею стати. Лише на основі внутріпсихологічної інтеграції можливі важливі зміни у несвідомих процесах національного розвитку, в його батьківсько-материнській структурі Супер-Его та сфері Его — несвідомій і свідомій його частині. Символізація епохи національного переходу виявляє кризову відсутність духовної мужності на основі активізації інстинкту смерті: «Таки нема з ким край боронити і Україну будувати! Один морок! Одне агресивне ніщо!»[1394].
1391
О. Пахльовська аналізує цей фактор як «зраду 90-ми генетичного коду 60-х». Див.: Пахльовська О. Українські шістдесятники: філософія бунту. — С. 79.
1392
Сергій Жадан: література не є чимось більшим за спорт чи прогноз погоди // Книжник review. — 2003. — № 23. — С. 3.