В українській психоісторії вийти з тіні російської означає вийти з тіні психологічного комплексу батьковбивць, що зобов’язує до неухильного дотримання коду психоаналізу, адже едіпів комплекс — не просто код психоаналітичної теорії, а пароль для європейської цивілізації, яка оберігає національну державність. Тому розвиток психоаналітичної парадигми в українській науці можна розпочати лише на основі класичного психоаналізу. Так відбувається найперспективніша розбудова психоаналітичної теорії у другій половині XX ст. (структурний психоаналіз Ж. Лакана; словенська школа психоаналізу, зокрема С. Жижека; мікропсихоаналіз С. Фанті, що поєднує класичний психоаналіз, молекулярну біологію, атомну фізику, астрономію та ін.). Кляйнівський психоаналіз, що актуалізує материнський код як органічне доповнення до фройдизму як батьківського коду, дає змогу цілісно прочитати психоісторію антиколоніальної української літератури в її головній сутності — лібідозному материнському проекті і в головній недостачі — батьківського закону, що має стати символом Держави. «Чи діждемося Вашингтона з новим і праведним законом?» — це українське державницьке запитання сформував Т. Шевченко як погляд у майбутнє.
У психічній матриці Україна, як про це свідчить її символічне відображення в аристократичному проекті літератури, — це трансцендентна духовна мужність, яка у соціальному світі проявляється через архетипний духовний патріархат. Цю сутність України одержимо виявила у пророчій драмі Леся Українка. Основою імперського фемінізму, до якого неправомірно зараховують Лесю Українку, є неусвідомлений комплекс вбивці, що проявляється в архетипі Клітемнестри. Явна ідея фемінізму «всі жінки — сестри» прикриває психічний механізм імперського розщеплення національної жіночості і національної мужності, що породжує комплекс сестровбивства за аналогією до комплексу братовбивства. Імперську «банду сестер» об’єднує символічне вбивство Бога-отця та ідеї національної державності.
Психоаналіз феномену любові в його лаканівському варіанті науково відкриває жінці вікно до Бога як трансцендентного праотця, виявляючи, що чоловік як об’єкт жіночої любові є лише частиною потойбічного Реального. Однак, спричиняючи любов, чоловіча частковість, як правило, може закрити цілісність Реального для жінки, видаючи себе за це Ціле. Тому психоаналіз дає змогу виявляти символічну помилку української Касандри, яка наголошується на порубіжжі у драмі Лесі Українки у троянському сюжеті, коли пророчиця зрікається трансцендентної мужності (символічно — бога Аполона) заради іманентного еросу. Любов без трансцендентного стає одержимим еросом, що тотально спрямовується до іманентного об’єкта (чоловіка або вітчизни) і стає смертоносною. Аполон до Христа символізував «божий Геліос», трансцендентну силу світла і життя, або «відроджене сонце»[1404], що втілює божественну усвідомленість. Тому патріотизм, позбавлений «божого Геліоса», прирік одержиму Трою, а відповідно й Україну, на самознищення. Несвідоме романтичне принесення в жертву монотеїзму під впливом амбівалентного російсько-імперського Над-Я, що плутає національного суб’єкта, постане основою одержимого українського патріотизму. Романтична одержимість проявиться в психоісторії української літератури як пророча загрозлива символізація на минулому порубіжжі у драмі Лесі Українки, її реалістичними наслідками стали символічне матеревбивство у 20-ті роки, що призвело до тоталітаризму у 30—50-ті роки XX ст. Оскільки одержимість, постаючи на основі несвідомого романтизму, тісно пов’язана з демонізацією, то привид фашизму поетизується на сучасному порубіжжі на цій неусвідомленій психології (поезія В. Цибулька). Романтичний інфантильний характер є найбільш схильним до маскулінізації, яка несвідомо ним ідеалізується (архетип Дон Жуана, який прямує до архетипу Командора).
Код як поняття мікропсихоаналізу діє в літературі як багатократно повторений закон. Оскільки українська література розвивається на органічній материнській матриці, а твориться на основі батьківського психотипу філософського мазохіста, тобто психотипу філософів і поетів, які мають потужну спрагу трансцендентного (відповідно найбільшою цінністю для них є не ерогенне, а духовне життя), то код української літератури має відродитися як аристократичний закон свідомої любові, що ґрунтується на монотеїзмі й любові до матері. Адже, як розмірковував Платон, свідомий патріотизм — одна з головних рис аристократичної особистості[1405]. Інфантилізація української мужності у XX ст., спричинена жорстокими психологічними експериментами, обумовлює феномен несвідомого патріотизму. Колоніальне існування є наслідком порушення інфантильним національним суб’єктом головного символічного закону, про що свідчать багатократна символізація братовбивства в українській літературі, відступ від духовного монотеїзму, принципу реальності на основі культивування ерогенного принципу насолоди.
1404
Сосенко К. Культурно-історична постать староукраїнських свят Різдва і Щедрого Вечера. — С. 18.