Кожен етап психоісторії української літератури необхідно розглядати як «діалектичне поєднання слабкості і сили»[1412], на що у пошуковій історіографії звертає увагу Г. Грабович. З погляду психоаналізу це означає, що на кожному історичному етапі важливо виявити необхідність нової позиції у розвитку національного характеру (його силу) і негативні потенції застрягання на цій позиції, що створюють передумови для формування психологічного комплексу як загрозливої фіксації (його прогностична слабкість). Передумовою потужного розвитку національного характеру має стати тісна взаємодія між регресією і рухом вперед, тобто досягнення й утримання його фундаментальних аспектів розвитку, якими є «архетип Котляревського», «архетип Шевченка», «архетип Куліша», «архетип Івана Франка», «архетип Лесі Українки» й «архетип В. Винниченка» та ін. Однак процес інтеграції та синтезу не може бути єдиним процесом, тому постійно порушується, модифікує тривогу, але рух вперед повинен переважати над регресією (поверненням назад). У нашому часі це означає народження потужного національного характеру, здатного долати у своєму розвитку раніше не подолані тривоги переслідування і депресивні тривоги, найнебезпечніших зовнішніх і внутрішніх переслідувачів.
Котляревський і Шевченко — перші українські геніальні актори, які зіграли на сцені імперського театру, повносило вивівши із небуття український суб’єкт. Маскування Котляревського було особливо успішним. Як зазначає Грабович: «Для сторонніх легко було думати, що українська муза народилася п’яною, і не диво, що й для сучасників (наприклад, Куліша) й істориків літератури (не тільки Чижевського, а й Зерова та Айзенштока) котляревщина була літературною хворобою, що компрометувала можливості, перспективи української літератури»[1413]. Перша стадія психоісторії української літератури, пов’язана з активізацією материнського коду, постала як свідома котляревщина, або свідома театралізація, яка з погляду психоаналізу сформувалася як структура «оральність — анальність», тобто оральність творення переважала над анальністю спрощення. Несвідома котляревщина, що розгортається вслід за свідомою маргінальними письменниками, культивувала блазнюючий симптом, поставши як структура «анальність — оральність». Тому залежно від того, чи анальність спрощення чи оральність творення фігуруватимуть у центрі структури, можна розпізнати не лише рівень свідомості тексту, але й потенційно національного чи потенційно імперського суб’єкта. Перевага анальної фіксації вказує на очевидну імперську перверсивність (як це має місце у прозі О. Ульяненка з його гомосексуальною зацикленістю).
Істинна творчість у філогенезі (відповідно до онтогенезу) пов’язана зі здатністю до репарації (оживлення, відновлення пошкодженого або знищеного материнського об’єкта та його символічного замінника — вітчизни), розширення її діапазону, що визначається потужністю сублімації. Таку репаративну потужність виявляє творчість Т. Шевченка в епосі європейських романтизмів, коли активізується національний страх смерті, аналогічний чоловічому страху кастрації. Актуалізований страх смерті у національному світі породжує установку на Велике Слово. «Возвеличу малих отих рабів німих, я на сторожі коло них поставлю Слово», — писав Шевченко, виявляючи, аналогічно Мойсею, фатальну недостачу батьківського коду в національному світі епохи колоніалізму.
Після універсального Слова, що об’єднує свідомого пророка і його несвідомий народ, закономірно прийшов перший український аналітик і реаліст — П. Куліш, який зробив унікальний аналіз української історії в романі «Чорна рада», наголосивши, що успішною суспільною структурою в Україні має бути не демократія, а влада національної аристократії. Так, як державність відображається у динамічному формуванні релігійних уявлень національної аристократії, вона має відображатися у духовно активної верхівки, яка творитиме Велике Слово.
Психоаналіз З. Фройда, структуруючи свідоме і несвідоме, порівнював свідомість з елітарним салоном, що символізує в державній структурі національну аристократію. Характерною ознакою аристократичного світогляду є знання того, що Бог має з народом заповіт на основі дотримання символічного закону. На цій сутності української аристократії акцентував П. Куліш в «Чорній раді» через протиставлення аристократа-державотворця Якима Сомка і демократа-імітатора Іванця Брюховецького. Водночас він попереджував українську аристократію: чорна рада як несвідоме народне зібрання символізує психологічну загрозу анархічної України. Цим зумовлені духовні пошуки національної аристократії, яка намагалася дати своєму народу аристократичну свідомість, духовно обняти «найменшого брата». Аристократичну перспективу українського символічного державницького моделювання перехоплює імперський імітаційний суб’єкт, що символізує роман Достоєвського «Брати Карамазови». Його небезпечне пророцтво збулося: більшовизм зімітував чорну раду, спровокувавши анархічний маргінальний комплекс братовбивства на основі ліквідації монотеїзму.