Порубіжна епоха у дискурсі імперської суб’єктності породила «Антихриста» Ф. Ніцше під опосередкованим впливом Ф. Достоєвського (через еротичну інтроекцію Лу Саломе), що обумовило потужну психологізацію Європи. Пропсихоаналізувавши себе у дзеркалі античності, європейська свідомість дійшла до закономірного висновку, вираженого в таких словах Г. Гессе: «Так діється з усякою культурою: ми не зможемо знищити первісних поривів — цього звіра-в-собі — оскільки разом з ним знищили б і себе, але ми можемо до певної міри керувати ними, спрямовувати на „добро“ і якось приборкувати, як норовистого коня загнуздують і змушують возити віз зі збіжжям. Щоправда, візія цього „добра“ з часом блякне, пориви втрачають віру в нього і не бажають більше йому підкорятись. Тоді культура занепадає, зазвичай повільно, як століттями занепадало, щоб врешті померти те, що ми називаємо тепер „античністю“»[1416].
На минулому порубіжжі психоаналіз став ясною свідомістю для психічно стомленої європейської цивілізації, яку провокувало російсько-імперське Его до самопізнання (для свідомих національних суб’єктів) і до перверсій (для несвідомих національних суб’єктів). Закономірно, що слабкий у власній самосвідомості український суб’єкт був перверсивно спокушений, що обумовило продукування блазнюючого симптому на основі переваги ерогенного принципу насолоди, культивованого інстинкту, який виганяв з національної структури аристократичну мужність і жіночість.
Психологічний механізм духовності полягає в тому, що на основі потужних інстинктивних імпульсів робиться вибір на користь вищих цінностей, що й передбачає визнання морального батьківства більш важливішим, ніж чуттєве материнство. Цей шлях аристократичного вибору підтвердив у своїй творчості В. Винниченко, виразивши заодно пророчий батьківський страх перед несвідомим сином. Адже основою психології маргінального письменника-блазня є неподоланий едіпів комплекс, що передбачає одержиму кастрацію батьківського коду мужності.
У соцреалістичну епоху українська література, попрощавшись з психологізмом, розійшлася з процесами самоусвідомлення. Садоавангардизм як психологічний стрижень російсько-більшовицької політики передбачав мазохістську ерогенну перверсію для українського колоніального суб’єкта, який втрачав власну суб’єктність, перетворюючись на об’єкта неусвідомлених імперських сил. На основі національної несвідомості продукувалася масова посередність як розмножена «банда романтичних братів-батьковбивць».
Імперський суб’єкт формується на основі різноманітної імітації творчості, використовуючи художні тексти. Так, І. Смирнов доводить, що вплив роману Захера-Мазоха «Венера у хутрі» (1869) з його образами молота-жінки і кувадла-чоловіка на російську культуру XIX ст., зокрема на становлення соцреалізму, був досить значним[1417]. Російсько-імперський ерос, як свідчить проза Достоєвського, постає на виразних перверзіях садизму і мазохізму, що відсилає до імітації, з одного боку, французького письменника Донасьєна-Альфонса-Франсуа де Сада, а з іншого — австрійського письменника Леопольда фон Захер-Мазоха. У творчості Сада проблематика концентрується передусім на інстинктивній сфері, тобто на грубій, агресивно-жорстокій сексуальності, що перебуває по ту сторону добра і зла й відповідає, за аналізом Сада, імперській сутності суб’єкта. А художнє дослідження Мазоха, що формувався в умовах українського колоніального середовища (народився у Львові, писав образи з галицьких психотипів), втілило протилежну колоніальну перверсію. На основі цих символічно втілених сексуально-психологічних досвідах З. Фройд охарактеризував дві провідні перверзії — мазохізм і садизм[1418], на яких моделюється імперський російський суб’єкт у новітньому періоді.
Сексуально-жорстокі психологічні експерименти Сада в ігровому (фантазуючому) полі свідчили про індивідуальну апробацію постмодерного стану для імперського суб’єкта, а сексуально-«рабські» експерименти Мазоха в подібному фантазійному полі свідчили про індивідуальну апробацію постмодерного стану для мазохістського колоніального суб’єкта. Тобто Захер-Мазох добудовував психологічну структуру, вербалізуючи перверсивну форму сексуальності з боку ерогенної «жертви». Творчість Мазоха наочно продемонструвала, як нетиповий дитячий досвід перверсивного тілесного задоволення обумовлює патологічне відхилення від нормальної сексуальної мети, пов’язуючи задоволення з ерогенним переживанням тілесного і душевного болю з боку сексуального суб’єкта. Однак там, де перемагає духовність, тобто свідома любов, вдається повністю уникнути цих перверсій. Психологічне підтвердження цієї особливості українського світу, який постійно уникав перверсій, виявляє українська література.