Екзальтована чуттєвість руйнує ідентичність національного суб’єкта, що й відсилає до психологічної проблематики постмодернізму, яка хронічно повторюється у психоісторії. Так її символізував Л. фон Захер-Мазох у своїй фемінній сутності: «Мене приймали вже майже за всіх: за єврея, угорця, богемця і навіть за жінку»[1419]. Подібно сучасний український письменник, спрямований в бік постмодерністської ерогенної чуттєвості, символізує українського маргінала (роман Ю. Андруховича «Перверзія»).
Художнє зображення автобіографічної психології еросу в романах Сада (розігрування імперського суб’єкта) і Мазоха (розігрування колоніального суб’єкта) разом з аналітичною творчістю Достоєвського (символічне попередження майбутньої епохи більшовицького садомазохізму) підтверджує думку В. Моренця про те, що в кожній епосі існують різні стани художньої свідомості[1420]. Відповідно і постмодернізм як психотичний стан може поставати як художньо змодельоване явище на основі історичної реальності. Якщо у час Сада і Мазоха психотичний стан характеризував окремо взяту індивідуальну символізацію, але він не мав масового поширення, то у 20-ті роки в українській психоісторії літератури психотичний стан постав як імперська і національна психологічна реальність в Україні. Тобто в певній епосі виявляються латентні психотичні стани в творчій психології окремих особистостей, а згодом вони можуть набути розгорнутого вигляду там, де психологія народу схильна до перверсій, як це сталося у Російській імперії, коли пророцтво Сада у романі «Жюльєтта» підтвердило схильність російсько-імперської психології до перверсивного садомазохістського еросу і відповідної для нього ідеології.
Французьке порубіжжя XVII—XVIII ст., що перебувало під впливом Сада, спричинило появу у XX ст. модернізму і постмодернізму, явищ, які зачинаються у французькому символізованому просторі літератури з явним імперським симптомом. Закономірно, що Сад, виходячи з чоловічої сексуальності, пов’язав сексуальну насолоду з пристрастю до панування, вважаючи, що жодна пристрасть не може зрівнятися з бажанням влади. Мужчина (Сад мав на увазі передусім маскулінного імперського суб’єкта) є носієм імпульсу до влади. Тому імперський ерос є передусім агресивно сексуальним, на що наголосив П. Кіньяр у праці «Секс і страх», протиставляючи імперській античності з культом вовчиці недолуге, на його погляд, християнство з образом «розіп’ятого раба»[1421]. Невипадково французьке сексуально-анархічне письмо Сада вважають «еквівалентом програмної наративності постмодерну», котра уникає осудження символічної злочинності[1422]. Розігруючи звільнення від табу на вбивство, Сад моделював імперську психологію, для якої така гра може стати реальністю, тобто там, де закінчувалася ігрова брутальна сексуальність в літературі, повинно було народитися реалістичне масове вбивство в історичній реальності.
Садомазохістська модель як пустопорожня імперська матриця остаточно деградувала в російській державницькій культурі XX ст., коли письмо національного маргінала авторитарно формувалося за створеною в ідеологічному центрі установкою, відгукуючись на накази, стало старанним імітатором спущеної зверху ідеологічної установки. Імперська культура соцреалізму, висунувши на перший план виконавче мистецтво, перекодування чужого замислу, прагнула втягнути національні літератури в постмодерний процес мазохістської саможертовності, автонегації, спустошення, тобто остаточно знищити національного суб’єкта. Але таке імперське бажання привело до спустошення імперської культури, яка, втративши національного суб’єкта як своє органічне джерело живлення, зіткнулася з власною пустотою.
1420
Див.: Моренець В. Національні шляхи поетичного модерну першої половини XX ст.: Україна і Польща. — К., 2002. — С. 21.