Контингент синів-анархістів (садоавангардистів), одержимих кастраційним комплексом, виявляючи символічне безбатьківство, що відсилає до онтогенезу байстрюків, є несвідомим ґрунтом для тоталітаризму і фашизму. Отже, несвідома Україна, де відсутність духовного авторитетного батька у національній сім’ї відіграє апокаліптичну роль, є основою творення штучного батька на зразок Сталіна. Тому Сталін в українському світі став несвідомою трансцендентною батьківською ілюзією, що виражала колоніальну інфантильну потребу батьківства у масовій свідомості. Символічно, що Шевченка як скинутого українськими садоавангардистами духовного «батька» замінив у літературі Сталін, символізувавши потребу безвольної української посередності, яка формувала бажаний для сталінської імперії психотип перверсивного ерогенного мазохіста. Продукування в національного суб’єкта шизоїдності (розщеплення його архетипної структури) та намагання перезібрати навколо фігури Сталіна було закономірним імперським механізмом, адже під тиском страху і тривоги національний характер не міг отримати доступ до свого несвідомого, щоб інтегрувати його, тобто ставав нездатним до збереження зв’язків між різними психічними частинами самості. Ситуація переслідування продукувала національний параноїдний психотип письменника, який перебував на межі божевілля, трагічним втіленням його є життя і творчість Т. Осьмачки.
Ідеологія імперського постсоцреалізму (садомазохістського шістдесятництва) мала зафіксувати в українському характері кастраційний комплекс, болісне усвідомлення провини, остаточне розчарування у незалежній репарації материнського об’єкта, яким є Україна. У зв’язку з цим відбулося перемоделювання імперського ідеологічного дискурсу навколо романтизованого вождя Леніна на противагу «кастрованому» Сталіну.
Аналізуючи Гітлера і йому подібні міфічні об’єкти, Л. де Моз зазначав, що такий лідер — «це не так батьківська фігура в едіповому смислі, як щось на зразок головного смітникаря, який уповноважений тими, хто біля нього, справлятися з могутньою кількістю емоційних проекцій, стримувати які засобами звичайних інтрапсихічних захисних механізмів люди не можуть»[1425]. Після Сталіна «головним смітникарем» в українській реальності залишався Ленін як останній імперський лідер групових фантазій масової посередності. Він став символічним місцем для викиду величезної кількості емоційних проекцій маргінальної суб’єктності з неподоланим едіповим комплексом. Цю імперську перверсію, зафіксовану в психоісторії української літератури, підготували дві психотичні стадії, позначені комунівським і мілітаристським психозами. Маніакальний романтизм, що формував ці стадії, означав також цілковиту втрату принципу реальності. Лише реалістичне висвітлення могутньої масової фантазії могло зумовити прозрівання органічної національної мужності, як це сталося у творчості М. Хвильового. Натомість масова фантазія, спрямована на потребу в антихристі, виразником якої був несвідомий себе письменник (ситуація О. Гончара), несла загрозу передусім для аристократичного національного світу, що мав протилежну потребу Бога. Відчуття небезпечної психічної реальності, що формується у несвідомій масовій психології епохи сталінізму, виокремлює митця, робить його у своєму часі реально самотнім (ситуація О. Довженка, коли він творив всупереч сталінській масовій маргінальній культурі).
Оскільки український характер як ворог імперії змушений приховувати своє бажання, то в імперського суб’єкта формувалася хронічна потреба постійно виявляти його і знищувати. У зв’язку з цим імперська психополітика прямувала до абсолютного стирання відмінностей між символічними першозлочинцями і їх романтичними послідовниками, тут мало бути «все однаково — і мучителі, і мученики»[1426], тобто мала відбутися вигідна імперській моделі сатанинська мішанина — всі мали стати причетними до несвідомої злочинності, а з такою «спільною» історією і злочинний імперіаліст, і злочинний колоніальний суб’єкт мусили прямувати далі лише разом.
1425
Ллойд де Моз. Психоісторія // http://shulenina.narod.ru/Polit/Demoz/psihoistoria. — С. 41.