Психоісторичне тлумачення акцентує увагу на тому, що літературний текст є не об’єктом осуду або прославлення, а лише об’єктом для аналізу. Український психоаналіз на основі свого страхітливого минулого повинен прийти до того, що будь-які тексти не можна знищувати, виправляти відповідно до духу часу, адже тексти — єдине свідчення епохи, тому їх потрібно читати так, як вони написані у своєму часі, й усвідомлювати заради майбутнього. Чим більше психотипності проявить художня література, тим потужним буде процес національного самоусвідомлення. Тому, аналізуючи інфантильні проекції сталінізму у прозі О. Гончара, імперську перверсію у творчості О. Ульяненка, імітацію творчості у О. Забужко, є змога побачити у дзеркалі мови ці симптоми в українському світі. У їх вербалізації — заслуга текстів О. Гончара, О. Ульяненка та О. Забужко. Але жоден з них не може формувати культурну стратегію в Україні, яка має бути аристократичною, тобто високосвідомою, а не базуватися на обожнюванні інстинкту. Маргінальне повинно зайняти своє місце, що відповідає його сутності в людському вимірі.
Коли Байрон, одержимий власним несвідомим, зі своїм інфантильним донжуанівським психотипом і туманною меланхолією посягнув на англійську аристократію, свідома Англія позбавила його батьківщини, незважаючи на його дивовижний талант. Адже Байрон поставав як небезпечна психічна інфекція, що маргінально символізуюється в літературі, претендуючи на центральне місце в суспільстві. У наш час до подібної ізоляції суспільство не може вдаватися, тому єдиним способом уникнути духовно-психологічної загрози від розмноженої імперіалізмом маргінальності є надання їй видимості у світлі загальнонаціональної усвідомленості.
«З чим можна порівняти Бога? Звісно, з жіночою піхвою…»[1427] — так рефлексує головний герой роману «Платформа» (2001) французького постмодерніста М. Уельбека, заохочуючи українського маргінала до принципу цієї постмодерної насолоди. Французькі мислителі-постмодерністи як апологети шизоаналізу і як новітні карамазови дають підстави критично реагувати на маргінальну французьку культуру з неперетравленою тут спадщиною імперського комплексу, який протягом двох століть потужно провокував російського садомазохіста.
Порівнявши рефлексії навколо проблематики статі на порубіжжі XIX—XX ст., а також взявши до уваги сучасне порубіжжя та звернувшись до архетипного порубіжжя античності напередодні пришестя християнства (тоді це було бунтуюче місто з жіночо-чоловічим карнавалом, з активізованою агресивною сексуальністю, що освячувалася в містеріях Артеміди й супроводжувалася спалахом жіночого інтелекту[1428]), можна побачити, що кожне порубіжжя готується багатьма модерними явленнями, щоб проявити їх у повному вияві. Тому психопорубіжжя має свої типово-психологічні ознаки, пов’язані із світоглядною кризою, активізацією несвідомого, проблематикою статі і вербалізацією приватних біографічно-психічних досвідів, що веде за собою відповідний етап підсумкового самоусвідомлення. Такі злами епох з активізованим інтересом до статі мають бути об’єднані спільним знаменником і стати особливим об’єктом психоісторичного дослідження.
Аналізуючи рубежі епох давнього світу, Е. Вардіман звертав увагу, «що з психологічної точки зору» еллінізм відкриває жінку[1429]. Епоха еллінізму з активізованою сексуальністю породила і своєрідну деструктивну перебудову релігійного світогляду: богинею емансипації була проголошена Ісіда, до якої зверталися у молитвах: «Ти дала жінкам таку саму силу, що й чоловікам». «Ісіда, — зауважує Вардіман, — стала покровителькою тодішнього жіночого руху, у неї було багато фанатичних поклонниць»[1430]. Подібно проявилося наше порубіжжя як кризова епоха, що винесла на поверхню символ імперського фемінізму — Марію Деві Христос з комплексом вбивці Бога-отця. Однак деструктивна жіночість передбачає конструктивну опозицію. Тому в Римській імперії серед перших, кого захопило духовне вчення Христа, також були жінки. Навернених у нову віру жінок було більше, ніж чоловіків, до них звертав свої проповіді Христос, а згодом — апостол Павло[1431]. Тобто на кожну імперську «банду сестер», одержимих комплексом символічного боговбивства, завжди з’являється національна потужна духовна компенсація, про що й свідчить сучасна проза Г. Пагутяк, Г. Тарасюк, Є. Кононенко та ін.