У 1991 р. антиколоніальна психоісторія офіційно завершилася з проголошенням української державності. Однак офіційне проголошення державності не означає духовної державності, адже національний характер зберігає в собі потужну психологічну колоніальну спадщину. Тому повернення літератури до «реальних проблем реальної України»[1432] є надзвичайно важливим завданням, особливо на тлі активізованої пост-модернізації культури. Постмодерністський підхід до літератури озвучено російським дослідником В. Набоковим у «Лекціях із зарубіжної літератури»: «Не запитуйте, чи правда те, про що написано в романі або поезії. Не будемо себе обманювати; будемо пам’ятати, що ніякого практичного значення література не має в принципі — за винятком того абсолютно особливого випадку, коли людина збирається стати викладачем літератури»[1433]. На подібній імітації чужорідного наукового мислення рефлексує нове літературне покоління в Україні (С. Жадан, І. Карпа та ін.). Однак літературний твір навіть у своєму постмодерністському ігровому полі, що ігнорує психологізм, містить психологічну істину про того, хто пише, а тому література має безпосереднє практичне значення не лише для пізнання і самопізнання, але й державобудівництва або державоруйнівництва. Словом можна зруйнувати Трою, як несвідома Касандра, а можна створити Грецію — як свідомий Гомер.
Спокуслива «енергетика незрілості», якою, наприклад, захоплюється Ю. Андрухович, подаючи нову книгу І. Карпи «Перламутрове порно»[1434], формує бажаний масмедійному варварству психотип повії і донжуана. «Імперські нації, — як зазначає О. Пахльовська, — виробляють міцні системи культурного захисту, в яких чітко зафіксована ієрархія репрезентативних пріоритетів»[1435]. Природним фундаментом захисту імперії в кризові епохи є культивування агресивної сексуальності при знецінюванні любові, що й виражає епоха постмодернізму. Але цей постмодерністський (цілком політичний) символічний механізм, що зміцнює імперію, руйнівний для українського світу. Українській новітній літературній свідомості притаманне бажання виходу з імперсько-колоніального простору в європейську культуру. Однак лише формування органічно духовного світогляду може відкрити цю перспективу й можливість психологічного очищення не лише для інфікованої колоніалізмом української нації поетів і філософів, але й для європейської свідомості загалом.
Один з героїв В. Петрова-Домонтовича, доктор Серафікус, типовий постмодерний персонаж, стверджує: «Я — ніхто, але хочу бути людством. І тому моєю сповненістю хай буде моя відсутність». Переймаючи таке імперське, постмодерне й космополітичне бажання як опустошення сутності національного характеру, національне Я, маючи іншу (не-імперську) природу, втратить бажання як основу природного, органічного існування, оскільки природне бажання перейде в абстракцію на зразок загірної комуни. Постмодерний комплекс як романтичний комплекс «загірної комуни» після національних трагедій XX ст. має викликати у свідомої нації, що орієнтується на принцип реальності, страх апокаліптичного самознищення. Нація поетів-романтиків повинна трансформуватися у націю філософів, що підкорить вітальний інстинкт, успадкований від матері (принцип насолоди), батьківській духовності і принципу реальності.
Пізнання коду національної літератури тісно пов’язане з інтроекцією материнсько-батьківського коду. Так, інтроекція материнського коду в О. Кобилянської веде її в німецьку культуру, яка витісняє український батьківський код мужності, продукуючи потребу його символічного замінника (в образі перверсивного Ф. Ніцше), що спричинює у психології письменниці духовну втрату — здатність любити, виявляючись через феміністичне розділення мужності та жіночості, гомосексуальні імпульси, меланхолію. На розщепленні батьківсько-материнського коду закладається латентний психотип Проститутки, яка на рівні неусвідомлених сил не може об’єднати батька з матір’ю, а тому мріє про акторство, вдається до театралізації, лише повернення в структуру цінності батьківського образу робить Кобилянську свідомою українською письменницею.
Перевага материнського образу над батьківським у психобіографії Лесі Українки зумовлена материнським істеричним вихованням, яке формує істеричний протест Лесі Українки і дає змогу проявити в її психології творчості архетип Касандри з материнським комплексом одержимого патріотизму та символізувати не менш одержиму потребу батьківського коду мужності. Потужний порив до цілісності через любовне переживання закладає основи архетипної української письменниці.
1434
Див.: Андрухович Ю. Переломні модельки світосприйняття // І. Карпа. Перламутрове порно: (Супермаркетсамотності). Серія «text:-драйв»: Роман. — К., 2005. — С. 5—12.