Моделювання психоісторії можливе двома типологічними шляхами, один з яких орієнтується на психологію (наприклад, Є. Еткінд), другий — на психоаналіз як вчення про неусвідомлене (наприклад, І. Смирнов).
Психопоетика структураліста і постструктураліста Є. Еткінда вважається «першою авторською версією постструктуралізму в російській філології»[17]. Є. Еткінд досліджує історичні факти літератури на основі співвідношення «думка — слово», в якому думка означає не лише раціональний процес розуміння, але й «внутрішнє життя людини»[18]. Психопоетика постає як метод детального виписування психологічної динаміки всередині художньої мови. Так, у розвідці «Глибинна правда («Анна Кареніна»)» скрупульозно простежується потік свідомості Анни Кареніної та її чоловіка, що дає змогу побудувати модель «внутрішнього світу людини за Толстим»[19].
Об’єднання психології художнього мовлення і концепції художнього образу (поетики) бере свій початок із психолінгвістичної теорії О. Потебні[20], розробки якої, очищені від психологізму, активно використали свого часу російські формалісти, а в художній практиці психологізм надихав російських символістів. Сучасне повернення до психології в російському літературознавсті означає також повернення до психолінгвістичного методу О. Потебні, на актуальність якого вперше в українському літературознавстві наприкінці XX ст. звернув увагу І. Фізер[21]. Російський дослідник Є. Еткінд у розбудові авторської версії психопоетики активно використовує поняття «внутрішня людина», «зовнішнє мовлення», що близькі до концепції О. Потебні про внутрішню та зовнішню форми мови, про пізнання як основну функцію художньої мови. Вважаючи літературу могутнім знаряддям психології, Є. Еткінд не лише піддає критиці антипсихологічний метод формалізму, що зробив велику послугу тоталітарній епосі, але також не поділяє поглядів щодо відмови від соціального аналізу, адже така відмова могла б стати новим спрощенням у посттоталітарному літературознавстві, тому в психопоетиці Еткінда психологічний аспект співвідноситься з соціально-ідеологічним.
Методологічна настанова О. Потебні на пошук концептуальної моделі, яка була б можливою також для позаісторичного пояснення великої кількості художніх творів, використовується у дослідженні В. Топорова «До питання про цикли в історії російської літератури» (1985). Кризу історизму Топоров пов’язав з пошуками позаісторичного, витлумачивши сутнісно найцінніше в літературі як найменш історичне[22]. Ідея циклічності історико-літературного розвитку також характеризує концепцію психоісторії літератури І. Смирнова. І психопоетика Еткінда, і психодіахронологіка Смирнова постають як діалог із психоаналізом Фройда. Так, Еткінд всупереч психоаналітичному значенню усвідомлення критикує надмірний тиск усвідомленості, що не дає змоги в історії російської літератури проявитися неусвідомленому і створює небезпеку для «внутрішньої людини». Наприклад, внутріпсихологічна домінанта творчості Достоєвського, за Еткіндом, означає народження у свідомості ідеї, що неподоланно розростається і підкорює собі всю людину, потім веде до розщеплення особистості — до патологічного «двійництва»[23]. Однак цей випадок патології свідомості, яку ілюструє роман Достоєвського «Брати Карамазови», не має нічого спільного з психоаналітичним процесом нарощування свідомості.
Особливо активними протягом останніх десятиліть були пошуки поєднання психоаналізу й історії літератури в зарубіжному літературознавстві. Так, американський філолог Г. Блум розглядає еволюцію в літературі як послідовність едіпових конфліктів. Психоаналітична теорія літературної еволюції Г. Блума розбудовується як система інтерсуб’єктивних (міжособистісних) стосунків «старшого» і «молодшого» поколінь, аналогічних стосункам батька і сина, спрямованих на подолання «страху впливу»[24]. У своїй праці «Карта неправильного прочитання» (1975) Г. Блум запропонував розглядати історію літератури як історію архетипних письменників.
18
Эткинд Е. Г. «Внутренний человек» в свете психопоэтики // Е. Г. Эткинд. Психопоэтика. — СПб., 2005. — С. 18.
19
Див.: Эткинд Е. Г. Глубинная правда («Анна Каренина») // Е. Г. Эткинд. Психопоэтика. — С. 271–285.
21
Фізер І. Психолінгвістична теорія літератури Олександра Потебні. Метакритичне дослідження. — К., 1996.
22
Топоров В. К вопросу о циклах в истории русской литературы // Литературный процесс и развитие русской культуры XVIII–XX ст. Тезисы научной конференции. — Таллин., 1985. — С. 4–8.