Выбрать главу

Влучно! Цього я пояснити не могла.

— Герда, ти знаєш, хто фізично здійснив викрадення?

— Ні, за інструкціями, які мені дав декан, я повинна була чекати у вітальні…

— А ти не могла б показати мені флакончик з-під снодійного? — Мені дуже хотілось, щоб Герда розгубилася, почала виправдовуватись, а потім зізналась, що вигадала це все…

Вона лише похмуро посміхнулась.

— Звісно. Ось він, — Герда витягла з кишені своєї безрозмірної кофти порожній флакончик, на якому було щось дрібно пописано латиною. Схоже, справді нітразепам. Вона знічено роззирнулась, — Ну от. Я мусила комусь розказати про це. Робіть з цією інформацією, що хочете, а я не бажаю залишатись тут більше ні дня. Хай їй чорт, цій Школі… Я домовилась з паном Флаерті — він ще сьогодні відвезе мене до Сент-Ендрюзу.

Герда піднялась і вийшла з кімнати, не озираючись, але й не поспішаючи; не знаю, в мене склалося таке враження, що вона до останнього моменту чекала, що ми її зупинимо. Ми мовчали. Мені, принаймні, нічого було сказати.

— Ти давно знав це? — глухо запитала я Тоні, коли двері за Гердою зачинились.

— Щойно дізнався. Ти ж не думаєш, що я міг би приховувати таке?

— Я — ні… Але справа не в тому. Чому це вона саме тобі вирішила покаятись?

— Мабуть тому, що я — єзуїт… — По обличчю Тоні поволі, мов мед по стільниці, розтеклася лукава безрадісна усмішка, — Думаєш я не знаю… Ти ж мене так називаєш, коли думаєш, що я не чую?

Я відчула, як десь всередині дитячим м’ячиком підстрибнула легка прохолода страху. Значить, він чув… Що ще він знає?

— Справді. Сподіваюсь, це тебе не ображає? Я завжди поважала єзуїтів. На відміну від Лордів Конгрегації, які, можуть мати до тебе деякі претензії… Не страшно?

— Ні. Я, на відміну від тебе ще не встиг наплювати їм на поділ.

— Це ти на що натякаєш?

— Та ні на що. Просто тенденція… Дафна, тепер Еван…

Я проігнорувала його завуальовану погрозу.

— Що, ти думаєш, вони зробили з Еваном?

— Здається мені, змусили розкаятись. Як, ти казала, називався той проект? "Repentance", себто, "каяття"?

***
З конспектів Ірми Коник, практична міфотворчість:

— це створення "шифру" шляхом препарації реальності і синтезу нової структури сприйняття.

— розбирання на складові мови, норм, вірувань, усталених образів, стереотипів, соціальних чи політичних шаблонів.

виділяються необхідні компоненти — стійкі "гештальт" образи, які можна накладати, переносити в інших контекст та комбінувати. Напр. "дитина-геній", "герой-бунтар", "мистецтво-еротика", "диво-зілля" та ін.

: об’єднання виділених компонентів у потрібних комбінаціях. Напр. з вищенаведених компонентів можна скласти міфічні образи Орфея, юного поета Рембо або навіть Дженіс Джоплін — залежно від попиту і вимог епохи.

: "запис" міфу метамовою, який дозволяє кодувати феномен через синтезовані "гештальт" образи. Дозволяє зробити феномен більш масштабним — глобальним, позачасовим.

***

Новина справила на Дафну та Бояна належне враження. Добре, що на той час Герда вже встигла зібрати манатки і поїхати, а то ще невідомо, чи відпустили б її неушкодженою. Хоча Дафна, як постраждала сторона, мала найбільше підстав для обурення, лаявся в основному Боян — зло, розпачливо і без задоволення. Дафна мовчала. Певно, їй тяжко і соромно було повірити в те, що пан Арт, з яким у неї склалися такі романтичні взаємини, був причетний до цього глузливого викрадення. Ще й тавро поставили, як злочинниці… або як хазяйській худобі. Не хотіла б я бути на її місці…

Нарешті Боян трохи оклигав після свого нападу нецензурного буйства і вирік цінну пропозицію — знайти Томаша і вибити з нього (в прямому чи переносному сенсі) правду про місцезнаходження Евана. Ідея була просто геніальна, однак, як всякий ідеал — нездійсненна. Іронія ситуації полягала в тому, що Томаш від’їхав цього ж таки вечора разом з Гердою і ще кількома особливо боязкими студентами, що не витримали саспензу. Звертатися по допомогу до викладачів вже наче як не випадало.

А тим часом починалася друга доба з того моменту, коли стало відомо про зникнення Евана. Залишалося лише сподіватися, що умови його утримання достатньо гуманні, втім, пригадуючи дафнину "вуздечку" і залізний ланцюг, залишалося лише сподіватися, що ми знайдемо його до того як… До того як станеться щось незворотне. Ми вирішили нести варту, обстежуючи будівлю і територію Школи на предмет ознак якоїсь підозрілої активності.

Першим блукати школою випало Бояну; ми з Дафною залишились в її кімнаті думати про вічне, чекаючи на свою чергу. Дафна нарешті проковтнула принесений мною анальгін і тепер сиділа, загорнувшись в свій тартановий плед, насуплена й нещасна, мов горобчик у негоду. В кімнаті у Дафни оселився бентежний дух переїзду — сусіднє ліжко було зібране, стіл, котрий до того був похований під кучугурою гердиних канцтоварів, бовванів незатишно чистою поверхнею. Все це створювало атмосферу очікування, передчуття змін…

Я не знала про що говорити, тож в кімнаті панувала м’яка як губка, тиша, в якій розчинявся навіть звук дихання та делікатне тенькання маленького настільного годинника. Не було чути звичного для цього часу шуму — кроків, розмов, сміху; взагалі було таке відчуття, наче наша Школа в облозі, і з хвилини на хвилину відбудеться напад. Біда була в тому, що ворог був не ззовні, а всередині, і це викликало тиху клаустрофобічну паніку, адже, принаймні цього вечора, нам звідси не вибратись…