Якщо наші професори справді вирішили вдатися до таких ненормативних педагогічних методів, як викрадення і тортури, то, боюсь, мали рацію ті, хто від’їхав сьогодні ввечері. Втім, ми ж не могли залишити Евана — хтозна, до чого викрадачі додумались на цей раз — середньовічні тортури мали досить широкий асортимент… Крім того, поки ми не з’ясували, що з ним сталося, ми не могли вести переговори з іншою стороною — у них автоматично була б — реальна чи декларована — перевага у вигляді заручника. Та і невідомо, скільки серед нас таких запроданців, як Герда і Томаш… Як не крути — ми і справді були в облозі.
Нарешті, коли я вже готова була дертись на стіну від хвилювання і безпорадності, до кімнати увірвався Боян. Забігши досередини, він озирнувся, потім прочинив двері і оглянув коридор. Очевидно впевнившись, що там нікого немає, він обережно закрив двері на замок і лише потім обернувся до нас. Ми з цікавістю спостерігали за його еволюціями.
— Що сталося, Боян? — підкинулась на ліжку Дафна, — Бачив щось?
Він кивнув, намагаючись впоратись з диханням.
— Ага, бачив. Я був в адміністративному копусі…
— Психований авантюрист… — схвально прошепотіла я, — Твоя Яна мала рацію!
Боян кисло всміхнувся, присідаючи на крісло.
— Так от. Я тихенько став в холі за портьєрою, сподіваючись почути хоч щось путнє. І таки почув. Ольберт і Бамбузл влаштували справдешній італійський скандал, при чому пан Ольберт вимагав припинити проект, говорив, що звернеться в якісь інстанції, а Бамбузл бушував, погрожував йому, сказав, що якщо пан Ольберт намагатиметься зірвати проект, то з ним "будуть змушені попрощатися". Сказав, що декан лише чекає на привід… І все б нічого, але місця за портьєрою було дуже мало, та й давно її, видно, чистили, тож, стоячи там писком в портьєрі я вдихнув трохи пилу. Ну і ледве не чхнув. Втім, професори цього не помітили за своєю сваркою… принаймні, Бамбузл. А от пан Ольберт, коли вже йшов звідти, проходячи повз мене, промовив якусь абсолютно дику фразу. Вона не стосувалася їхньої дискусії з Бамбузлом, але, якщо це було розраховано на мене, то я цього теж не зрозумів. Поки я стояв там, намагаючись допетрати, що то було таке, Бамбузл, схоже, зробив якісь висновки. Крізь щілинку між портьєрами я побачив, що він вирушив в мою сторону. Ну, думаю, все… Але тут повертається пан Ольберт і пропонує Бамбузлові зайти разом до декана і обговорити ситуацію. Той зі скрипом погоджується. Як тільки вони вийшли з холу, я — ноги в руки і бігцем сюди. Воно, певно, можна було і не бігти, але я таки перестрашився, коли Бамбузл рушив до мене. Мені весь час здавалося, що хтось йде за мною… Нерви ні до чорта.
— Ну ти даєш… — вражено мовила Дафна, — а якби тебе застукали?
— Сказав би, що на трамвай чекаю! — вибухнув Боян, — А що ти пропонуєш? Сидіти тут і повільно варитись у власному соку?
— Боян, не заводься! — порадила я, — Не вистачало лише нам перегавкатись, і все тоді — можна присипати зеленню і подавати до столу. Краще скажи, що тобі повідомив пан Ольберт. Раптом справді якась цінна інформація…
— Ага, дуже цінна, — Боян пожував губу, косячись на двері, — Він сказав — цитую — "На обід давно не подавали риби". Як вам, а?
— Він що, псих? — вражено поцікавилась Дафна, щільніше закутуючись у свій плед.
— Я спершу теж так подумав, — підтримав її Боян, — Лише її справді не було.
— Кого?
— Нікого. Риби.
— Якої ще риби?
— Та ніякої! — не витримавши, заволав Боян, — Ні осетра, ні щуки, навіть бичків не подавали, покидьки!
— Та не кричи, риба від цього не з’явиться! Боюсь, з цим просто доведеться змиритись, — мовила я, — Ми сходимо з розуму. Вам не здається?
— Схоже на те, — кивнула Дафна, — Може, це ніяка не Школа, а притулок для душевнохворих?
— … в якому не подають на обід риби, — затято мовив Боян.
— Боян, припини, заради всього святого!
— Не бійся, я не збожеволів. Поки що. Просто не міг же професор ляпнути таку дурницю… Це мусить щось означати. Давайте трохи подумаємо, ну, в аякості експерименту. Які асоціації викликає в вас риба?
— Щось таке слизьке і смердюче, — відразу ж зголосилася Дафна.
Я спробувала підійти з іншої сторони.
— Е-ем… Риба псується з голови, німий як риба, п’яний як риба, почуватись, як риба в воді, ні риба ні м’ясо…
— В рибі багато фосфору, — додала Дафна.
На цьому ми вичерпалися. Ми сиділи, тупо споглядаючи один одного, в голові не було жодної думки. Боян закрив обличчя руками, ніби усунення нас з поля зору могло допомогти йому зосередитись. Дафна відкинулась на подушці зі смутним виразом примхливої великомучениці. Я її розумію, в такому стані хочеться лише пірнути під ковдру і тихенько страждати. Ще й пережити скільки неприємностей, починаючи з "вуздечки" і закінчуючи… Стоп! Ось воно!
— Боян… Ти пам’ятаєш, як ми зняли з Дафни ту залізяку?
Боян підняв голову.
— Ну. За допомогою ключа. Я ж казав Еванові…
— Та я не до того! Ключ! Ключ, який Дафна дістала в якості пророцтва!
— Пам’ятаю, а як же. Тільки риба…
— Та лиши ти дідькову рибу в спокої! Ви пам’ятаєте, яке "пророцтво" витяг з пирога Еван?
— Кільце, — мовила Дафна, — Ти, Боян, ще тоді згадав про Фродо Баггінса.
— А, справді, було таке. Так що?
— Боян, можеш знайти кільце? Може, це нам щось підкаже…
Він розплився в усмішці.
— Гм… А я вам казав, що наші професори схожі на назгулів?