Тут я мала нагоду зблизька роздивитись майбутніх колег по навчанню — всього нас було чоловік з п’ятдесят, при чому частка жінок справді складала не більше третини. Дівчатка були активні і галасливі, та, відчуваючи свою явну меншість, інстинктивно гуртувалися за статевою ознакою. Я підійшла до "дівчачого" куточку, де мене прийняли досить прихильно, особливо ж, коли я розказала їм про мого доброчесного єзуїта. Виявилося, мені ще пощастило. Чорнявій Вероніці з Чехії взагалі дістався якийсь похмурий бармаглот, який ледве-ледве кумекав англійською і вже встиг дістати її розпачливими завиваннями свого привезеного в гірському рюкзаку магнітофона. Чому ж нас не могли поселити разом? А похмурого бармаглота з єзуїтом? Думаю, це було б значно меншим випробуванням для благочестя Тоні. Бідолашна Вероніка теж цього не розуміла, і ми з нею склали гарний дует, виспівуючи каноном "ну де ж справедливість", "що б це значило" і "підозріло це все". Така продуктивна атмосфера дала мені можливість, понизивши голос, поцікавитись церемонією посвяти. Гарна як ружа дівиця Дафна вигнула брову і так само тихо мовила у відповідь:
— В них там якісь загадкові маніпуляції з канделябрами.
Вона кивнула на інший куток, де за обіднім столом засідали кілька чоловік професорів. Дівчата тихенько пирснули.
— Не подобається мені отой тип, — Дафна вказала на високого насупленого бороданя, який з ненавистю колупав щось у тарілці, — Цікаво, що він буде в нас викладати? Теорію та практику ритуальних екзекуцій?
Бородань, немов відчувши нашу увагу, кинув на нас зосереджений погляд, піднявся і рушив в нашу сторону.
— Ой! — Дафна манірно затулила губи долонями.
Ми поштиво замовкли. Ритуальний екзекутор ввічливо привітався.
— Добридень, панянки. Моє ім’я Алан Арт, я викладатиму у вас деякі курси, — він значуще посміхнувся, зробившись схожим на великого чорного крука, — а поки що я маю для вас повідомлення. Після того, як пообідаєте, підійдіть до кабінету 21 першого корпусу, і отримайте мантії та інструкції щодо церемонії посвяти.
Потім він попрощався і рушив в обхід залу, очевидячки, з наміром ощасливити своїм повідомленням решту студентів.
— Мантії? — приголомшеним відлунням прозвучав мій голос.
— Ага, а також маски і наручники, — страшним голосом проказала Дафна.
Ми розсміялися. Щоправда, трохи істерично.
Інструкції, як і мантії, були елегантно простими. Розпорядники церемонії спланували розділити нас на чотири групи, кожну з яких вестиме до посвяти свій провідник. Повідомлялося при цьому, що провідники будуть нашими кураторами протягом усього подальшого навчання.
Розподіл на групи відбувався за незрозумілою мені логікою, і мене трохи здивувала інформація про те, що моє ім’я внесено до групи Алана Арта. Туди ж потрапила язиката красуня Дафна, що змусило мене злостиво усміхнутися. Керівниками інших груп були професор Бамбузл, доктор Альберт Мілтон та професорка Феліція Демінор. Якраз до неї і потрапив мій благочестивий сусід Тоні. От же ж щастить хлопцю!
Отож, слід було одягти видані мантії — прості чорні хламиди — і, відповідно до групової належності, опівночі прибути до вказаних аудиторій адміністративного корпусу. Нічого більше про церемонію не повідомлялося. Щоправда, внизу, під скупими інструкціями стояв якийсь латинський вислів. Audi. Vidi. Tace. Нажаль, на той момент моїх знань латини не вистачило для належної інтерпретації цього вельми змістовного девізу.
Тим часом до півночі залишалося ще кілька годин, які я вирішила витратити… ні, не витратити — інвестувати в здоровий сон. Тепер, попри всі загадкові перспективи, це вдалося мені без жодних зусиль.
За десять дванадцята мене хтось поторсав, вихопивши мене зі слизького марева сновидінь. І був одразу ж обізваний мною по матінці та інших нахабних безсовісних родичах. На щастя, все це я вимовила рідною мовою, тож ніжні вуха Тоні майже зовсім не постраждали.
— Вже час, — винувато мовив він, — ти ж не хочеш запізнитись?
— God damned! — виголосила я, вистрибуючи з ліжка в негліже.
Тоні зашипів і відвернувся.
— Ну вибач.
— Та нічого. Лише не лайся. В нас за таке змушували вечорами мити аудиторії.
— А, буду мати на увазі. Merde! — прокоментувала я одягнені навиворіт штани.
Єзуїт аж закашлявся, промовисто глянувши на мене.
— Все, я готова!
Я похапцем застебнула мантію і вискочила з кімнати, Тоні розсудливо зачинив двері на ключ. Аби скоротити шлях, ми бігцем перетнули широкий шкільний двір, щільніше загортаючись у мантії — вітер був особливо пронизливим, а з узбережжя чути було особливо розпачливі удари хвиль об скелястий берег. На подвір’ї не було нікого; Тоні сердито зиркав на мене, невербально звинувачуючи мене у нашому неминучому запізнення.
Втім, ми прийшли практично вчасно. Не знаю, як там професорка Демінор зреагувала на появу Тоні, а професор Арт, який тримав в руці якусь анахронічну лампу зі свічкою, лише відсторонено звірився зі списком, зітхнув і звелів іти за ним. Він довго вів нас темними коридорами і ми, дванадцять принишклих студентів, скоро вже зовсім не орієнтувалися, де ми й навіщо. Підозрюю, що професор вів нас колами, з другого поверху на перший і назад, але сказати, де ми в результаті опинились, я напевне, не змогла б. Нарешті ми зупинились коло якихось дверей. Тоді професор Арт, зловісно всміхаючись (це йому так пасувало!), загасив лампу. Потім почувся скрип відчинюваних дверей і шепіт професора "обережно, заходьте по одному".