Він зник. Денвер у тиші підійшла до плити. Розсунула попіл і витягла з духовки деко з перепічками. Шафа з варенням завалилася, і все, що в ній було, зсунулося в купу на нижній полиці. Вона взяла слоїк, пошукала тарілку, знайшла половинку біля дверей. Віднесла все на сходинки ґанку і сіла там.
Ті двоє піднялися нагору. Ступали легко, нечутно. Піднялися білими сходами і лишили її саму внизу. Дівчина відкрутила дротинку з кришки, відкрила слоїка. Під кришкою був клаптик тканини, а під ним тоненький шар воску. Вона зняла його і налила варення на половинку тарілки. Узяла перепічку і зчистила чорну скоринку. Від м'якої білої серединки пішла пара.
Вона сумувала за братами. Зараз Баглару було б двадцять два, а Говарду — двадцять три. Хоча вони і поводилися з нею ввічливо, коли були в гарному настрої, навіть дозволили спати на другому поверсі ліжка, вона не забула, як було раніше: яке задоволення отримувала, коли сиділа між ними на білих сходах, — між колінами Говарда і Баглара, — а вони розказували моторошні історії про відьом, і вона мало не помирала від жаху. І Бебі Сагз розказувала у вітальні свої історії. Вдень від Денвер пахло корою, а вночі — листям, бо вона так і не повернулася спати до своєї старої кімнати, коли втекли брати.
А тепер мама була нагорі з чоловіком, що прогнав єдине товариство, яке вона мала. Денвер занурила шматочок хліба у варення. Повільно, методично, з нещасним видом вона його з'їла.
НЕ КВАПЛЯЧИСЬ, АЛЕ і не гаючи часу, Сет і Пол Ді піднялися білими сходами. Приголомшений тим, як йому пощастило найти її дім і її саму в ньому і тим, що вони певно кохатимуться, Пол Ді провалився в спогади на двадцять п'ять років назад. Кожна сходинка була для нього заміною Бебі Сагз, новою дівчиною, про яку вони мріяли вночі і ходили до телиць на світанку, поки чекали, кого вона вибере. Він лише поцілував шрами на її спині, а будинок затрусило так, що довелося добряче його відлупцювати. А тепер він збирався зробити набагато більше.
Він піднявся за нею на самий верх сходів, де світло лилося прямо з неба, бо вікна на другому поверсі були розташовані на похилих схилах даху, а не на стінах. Нагорі було дві кімнати, в одну з них вона його і провела, сподіваючись, що він не проти того, що вона не готова. Бажання вона пам'ятала, але зовсім забула, як усе відбувається; як стискаються і стають безпорадними руки; як змінюється зір і очі бачать лише, де можна прилягти, а все інше — дверні ручки, клямки, гачки, смуток, що зібрався в кутках, перебіг часу, — лише перешкоди.
Усе скінчилося, не встигли вони й одягу позбутися. Напіводягнені, важко дихаючи, лежали вони, ображені одне на одного і на небо над головою. Він занадто довго і давно про неї думав. А вона взагалі не мала мрій. А тепер обидва шкодували і соромилися говорити.
Сет лежала на спині, відвернувши від нього голову. Краєм ока Пол Ді бачив її розхристані груди, і вони йому не подобалися, такі розкинуті та круглі, що він чудово обійшовся б і без них, хоча внизу він тримав їх так, ніби це була найдорожча частина його самого. І лабіринт шрамів, який у кухні він вивчав, немов золоту шахту, водив по ньому пальцями, виявився лише огидними рубцями. Не деревом, як вона казала. Може, формою і нагадувало дерево, але зовсім не таке, яке він собі уявляв, бо дерева запрошували до себе, їм можна було довіряти, можна було підійти ближче, поговорити, якщо хочеться, і саме так він і робив, відколи ще обідав у полях за часів «Милого Дому». Намагався завжди робити це в одному місці, але вибрати його було справою нелегкою, бо навколо «Милого Дому» було більше гарних дерев, ніж будь-де поряд. Дерево, яке він обрав, називав Братом і сидів під ним, іноді сам, іноді з Голлі чи з якимось іншим Полом, та найчастіше із Сіксо, який тоді був добрим і ще говорив англійською. Сіксо, кольору індиго з червоногарячим язиком, експериментував з приготуванням картоплі, намагаючись вирахувати, коли саме закладати розжарені камінці в яму, класти зверху картоплю і накривати все це гілками, щоб коли вони зупинялися на обід, прив'язували тварин і йшли з поля до Брата, картопля була б ідеально пропеченою. Хлопець міг устати й опівночі, піти на поле і копатися в землі при світлі зір; або почекати, доки каміння трохи охолоне, і розкладувати на ньому картоплю на день наступний, щойно вони закінчували обідати. Не вгадував він ніколи, але вони все одно їли цю недопечену, перепечену, висушену чи взагалі сиру картоплю, сміючись, відпльовуючись і засипаючи його порадами.