— Вони випустили мене із в'язниці, — якось сказала Сет Бебі Сагз.
— Вони ж тебе туди і кинули, — відповіла та.
— Вони переправили тебе через річку.
— На спині мого сина.
— Вони дали тобі цей будинок.
— Ніхто мені нічого не давав.
— Вони дали мені роботу.
— Вони отримали кухарку, дівчино.
— Але ж бувають і такі, що добре ставляться до нас.
— І щоразу нас це дивує, еге ж?
— Раніше ти так не говорила.
— Не сперечайся зі мною. Вони втопили нас більше, ніж усіх їх жило на землі від початку часів. Поклади меча. Це не битва; це поразка.
Пригадавши ці розмови й останні слова бабусі, Денвер стояла на сонці на ґанку і не наважувалася його покинути. У горлі свербіло; серце калатало — і тоді Бебі Сагз розсміялася, ясно-ясно. «Хочеш сказати, я тобі ніколи нічого не розповідала про Кароліну? Про твого татка? Ти не пригадуєш нічого про те, чому я так ходжу, і про материні ноги, не кажучи вже про її спину? Хіба я тобі цього ніколи не розказувала? Це тому ти не можеш спуститися сходами? Господи Ісусе».
Але ж ти казала, що немає захисту.
— Немає.
Що ж мені робити?
— Усвідомлювати це і йти за двір. Іди.
Він повернувся. Минула дюжина років, і шлях повернувся. Чотири будинки праворуч, у рядочок, притиснулися один до одного, як волові очка. Перший будинок має дві сходинки і крісло-гойдалку на ґанку; другий має три сходинки і мітлу, приховану за поручнями, два зламаних стільця і купку форзицій позаду. Вікон на фасаді немає. На землі сидить маленький хлопчик і гризе гілочку. Третій будинок мав жовті завіси на двох вікнах на фасаді і кілька горщиків зеленого листя з білими або червоними серединками. Денвер почула курчат і скрип погано підвішеної хвіртки. Дах четвертого засипало бруньками сикомору, і через це здавалося, що двір заріс травою. Жінка, що стояла на порозі, підняла було руку, щоб привітатися, але заклякла на півдорозі, коли придивилася, кому вона хоче помахати. Денвер опустила голову. Далі починався обгороджений лужок з коровою. Вона пригадала лужок, але не корову. Голова під хусткою змокла від напруження. Попереду гули голоси, чоловічі голоси, підпливали, наближалися з кожним кроком. Денвер не зводила очей з дороги, на випадок, якщо то білі; на випадок, якщо вона прямує туди, куди потрібно їм; на випадок, якщо вони щось скажуть і вона змушена буде відповідати. А якщо вони накинуться на неї, схоплять і зв'яжуть? Вони наближалися. Може, перейти дорогу? Зараз? Чи й досі стоїть на порозі та жінка, що ледь не помахала їй? Чи прийде вона на допомогу? Чи розсердилася, що Денвер не помахала у відповідь, і відмовиться? Може, повернутися? Відійти ближче до будинку жінки, що хотіла помахати? Прийняти рішення вона не встигла — вони вже опинилися прямо перед нею. Два чоловіки, негри. Денвер видохнула. Обидва торкнулися капелюхів і пробурмотіли: «Доброго ранку!» Денвер здалося, що очі у неї випромінювали вдячність, але до рота це почуття так і не дійшло вчасно. Чоловіки обминули її ліворуч і пішли собі далі.
Підбадьорена такою легкою зустріччю, вона прискорила крок і почала свідомо оглядатися навколо. Її вразило, якими малими були великі речі: камінь на узбіччі дороги, через який вона колись зазирнути навіть не могла. Стежки, що вели до будинків, були аж ніяк не в милю завдовжки. Собаки навіть до колін їй не сягали. Літери, вирізані велетнями на березах та дубах, тепер містилися на рівні очей.
Вона б у всякому разі його впізнала. Стовп і огорожа тепер були сірими, не білими, але вона за будь яких обставин його б упізнала. Кам'яний ґанок, заплетений плющем, блідо-жовті завіси на вікнах; вимощена цеглою стежка до передніх дверей і дерев'яний настил, що вів до задніх, повз вікно, під яким вона колись стояла навшпиньках, щоб зазирнути в кімнату. Денвер знову хотіла зробити те саме, але зрозуміла, як соромно буде, якщо її нову спіймають за загляданням у вітальню леді Джонс. Задоволення, яке вона відчула, знайшовши будинок, раптом зникло, розчинилося в сумнівах. А якщо вона тут більше не живе? Або після стількох років і не пригадує свою колишню ученицю? Що вона казатиме? Денвер здригнулася, витерла піт з чола і постукала.