Леді Джонс підійшла до дверей, очікуючи, що то будуть родзинки. Може, мати прислала якусь дитину, судячи з тихого стуку, аби та принесла родзинки, потрібні, щоб зробити внесок до вечері. Будуть пироги і картопляні пиріжки. Вона неохоче запропонувала свій знаменитий пиріг, але сказала, що не вистачає родзинок, тож президент заявив, що родзинки будуть, — і якомога раніше, щоб не було ніяких виправдань. Місіс Джонс заздалегідь боялася втоми від збивання масла і сподівалася, що про родзинки забудуть. Її духовка цілий тиждень була холодною — сама думка про те, щоб розігріти її до потрібної температури, здавалася жахливою. Чоловік її помер, очі потьмяніли, тож вона махнула рукою на господарство. Вона вагалася, чи пекти щось для церкви. З одного боку, хотілося нагадати всім, на яку смачну випічку вона здатна, з іншого — дуже не хотілося нічого робити. Коли вона почула стук у двері, зітхнула і пішла відчиняти, сподіваючись, що родзинки хоча б помили.
Звісно, вона подорослішала, і вдягнена була дуже дивно, але леді Джонс дівчинку одразу впізнала. Занедбана дитина: круглі, як монетки, очі, зухвалі, але недовірливі; великі міцні зуби між темними скульптурними губами, які не могли їх затулити. На переніссі, над щоками — тінь уразливості. І ще шкіра. Бездоганна, економічна — саме стільки, щоб прикрити кістки і ані клаптиком більше. Зараз їй, мабуть, вісімнадцять-дев'ятнадцять, подумала леді Джонс, удивляючись у таке юне обличчя, що можна було дати років дванадцять. Важкі брови, густі дитячі вії і безпомилкова жага любові, що мерехтить у дітях, доки ті не дізнаються про життя більше.
— Ой, Денвер, — сказала вона. — Тільки подивись, яка ти стала!
Місіс Джонс узяла її за руку і потягнула всередину, бо, схоже, посмішка вичерпала всі сили дівчини. Інші казали, що дитина — проста, та леді Джонс ніколи в це не вірила. Вона навчала дівчинку, спостерігала, як та ковтає сторінки, правила, цифри, і знала її краще. Коли дитина раптово перестала приходити, леді Джонс вирішила, що це через п'ять центів. Якось вона підійшла до її неосвіченої бабусі, що молилася в лісі і лагодила черевики, і сказала, що гроші можна заплатити і пізніше. Жінка відповіла, що справа не в тому; дитина оглухла, і леді Джонс уважала її глухою, доки не запропонувала присісти, і Денвер її почула.
— Дуже люб'язно, що ти прийшла до мене. Що тебе сюди привело?
Денвер не відповіла.
— Ну, причини для візиту не потрібні. Дозволь запропонувати тобі чаю.
Леді Джонс була метискою. Сірі очі і світле пухнасте волосся, кожне пасмо якого вона ненавиділа — хоча і не могла сказати, чому саме — через колір чи текстуру. Вона вийшла заміж за найчорнішого чоловіка, якого знайшла, народила п'ятьох дітей різних відтінків веселки, і всіх відправила до Вільберфорсу, навчивши всьому, що знала, разом з іншими, що приходили до її вітальні. Її світла шкіра дозволила потрапити в школу для чорних дівчаток у Пенсильванії, і вона відплачувала тим, що навчала тих, хто туди не потрапив. Діти, що гралися в грязюці, доки не дорослішали і не починали працювати, — ось кого вона навчала. Чорне населення Цинциннаті мало два цвинтаря і шість церков, але оскільки ані школи, ані лікарні не було, вчилися і помирали вони вдома. В глибині душі вона була переконана, що всі (включаючи її дітей), крім її чоловіка, ненавидять і її, і її волосся. Вона стільки наслухалася тих: «Таке біляве волосся і все дарма» та «біла негритянка», ще відколи була маленькою і гралася з чорними-чорними дітьми, що їй усі трохи не подобалися, бо вона вважала, що люди ненавидять її волосся не менше за неї. Отримавши освіту й маючи рішучий характер, вона не зважала на несхвалення, була напрочуд увічливою, і свою любов берегла для дітей Цинциннаті, які не потрапили до школи, і одна з них саме сиділа перед нею в такій крикливій сукні, що і стільцю стало соромно.
— Цукру?
— Так. Дякую. — Денвер випила чай.
— Іще?
— Ні, мем.
— Ну от. Розказуй.
— Так, мем.
— Як твоя родина, люба?
Денвер застигла, не проковтнувши слину. Не можна розказувати, що відбувається в родині, тож вона сказала те, що крутилося в голові.
— Мені потрібна робота, міс леді.
— Робота?
— Так, мем. Будь-яка.
Леді Джонс посміхнулася.
— Що ти вмієш робити?
— Нічого не вмію, але навчуся заради вас, якщо у вас є трохи чогось.
— Трохи чогось?