Колись він тут ховав різні речі. Цінності, які хотів захистити. Коли він був зовсім маленьким, кожна річ, що йому належала, була цінною, і він відповідав за неї перед родиною. Особисте життя було привілеєм дорослих, але коли він виріс, воно йому і не знадобилося.
Конячка бігла дорогою, а Едвард Бодвін охолоджував свої гарні вуса диханням. Усі знайомі жінки погоджувалися, що крім рук вуса — його найпривабливіша риса. Темні, оксамитові, підкреслені гладко поголеним підборіддям. Але волосся у нього було світлим, як у сестри, і він посивів, іще коли був молодим. Це робило його найбільш помітним і незабутнім на будь-яких зборах, і карикатуристи хапалися за театральний ефект його сивого волосся і довгих чорних вус, коли б не доводилося зображувати місцевий політичний антагонізм. Двадцять років тому, коли в суспільстві кипіли пристрасті навколо рабства, його вигляд став мало не втіленням проблеми. «Відбілений негр» — називали його вороги, і під час поїздки до Арканзасу міссісіпські човнярі розсердилися на негрів, що переманювали їхніх клієнтів, упіймали його і вимазали ваксою обличчя і волосся. Ті бурхливі дні уже минули, лишився тільки мул злого умислу, розбиті надії та безліч проблем. Спокійна республіка? Не за його життя.
Навіть погоду він ледь витримував. Було або занадто спекотно, або дуже холодно, а цей день узагалі був нестерпним. Він натягнув капелюха глибше, щоб захистити шию від сонця, бо дуже легко було обпекти шкіру. Такі думки про смерть були для нього не новими (йому вже було сімдесят з гаком), але вони і досі його дратували. Наближаючись до старого дому, місця, що і досі випливало уві сні, він усе більше усвідомлював, як швидко спливає час. Коли міряти війнами, які він пережив, але в яких не брав участі (проти Маямі, іспанців, сепаратистів), то час тягнувся повільно. Якщо ж міряти тими особистими речами, що він заховав, час летів, не встигав він і оком моргнути. Де та коробка з олов'яними солдатиками? Ланцюжок від годинника без годинника? І від кого він їх ховав? Від батька, мабуть, глибоко релігійної людини, хто знав волю Бога і всім розказував, у чому вона полягала. Едвард Бодвін уважав його дивною людиною, але одне засвоїв добре: людське життя святе, усе до хвилини. І в це син і досі вірив, хоча причин лишалося все менше і менше. Ніщо вже його так не захоплювало, як листи, петиції, збори, дебати, набір новобранців, сварки, визволення та агітація колишніх часів. Але все це так чи інакше спрацювало, а якщо й ні, вони з сестрою змогли подолати деякі перешкоди. Коли дозволили збіглій рабині жити в їхньому маєтку зі свекрухою і створити для себе цілу купу неприємностей. Тоді Суспільству вдалося обернути вбивство дитини і крик люті на користь відміни рабства. То були гарні роки, сповнені вогню і впевненості. А тепер йому просто хотілося дізнатися, де солдатики і ланцюжок без годинника. І цього вистачить для такої нестерпної спеки: забрати нову дівчину і згадати, де саме лежать його скарби. Тоді вдома, за вечерею, якщо на то буде божа воля, сонце знову зайде і подарує їм благословення солодкого сну.
Дорога загиналася ліктем, і, наблизившись до рогу, він почув співи ще до того, як побачив людей.
Коли біля № 124 зібралися жінки, Сет колола шматок льоду. Вона сунула кайло в кишеню фартуха і висипала крижані уламки в миску з водою. Коли крізь вікно донеслася музика, вона викручувала мокру ганчірку, щоб прикласти до чола Коханої. Кохана, наскрізь спітніла, розкинулася в ліжку у вітальні зі шматком солі в руках. Обидві жінки почули музику водночас і підняли голови. Голоси лунали гучніше, тож Кохана сіла, лизнула сіль і перейшла до більшої кімнати. Вони з Сет переглянулися і підійшли до вікна. Побачили Денвер, що сиділа на ґанку, а трохи подалі, там, де двір межував з дорогою, побачили зосереджені обличчя тридцятьох жінок, що жили поблизу. Деякі заплющили очі, інші дивилися на розжарене безхмарне небо. Сет відчинила двері і взяла Кохану за руку. Вони разом стали на порозі. Сет здавалося, що повернулася галявина зі своєю спекою і мерехтливим листям, де голоси жінок шукали потрібної комбінації, підказки, коду, звуку, що проб'ється крізь слова. Додавали голос до голосу, доки її не знаходили, а тоді хвиля звуку ставала такою широкою і глибокою, що збивала каштани з дерев. Зараз вона накрила Сет, і та затремтіла, немов людина, яку опустили в хрестильні води.