Співаючі жінки одразу ж упізнали Сет і самі здивувалися, що не відчули страху, коли побачили, хто стоїть поруч із нею. Дитина-диявол була розумна, подумали вони. І вродлива. Вона набула вигляду вагітної жінки, голої, усміхненої до полуденного сонця. Чорна як ніч, блискуча, стояла вона на довгих прямих ногах з великим і тугим животом. Голову обвила лоза волосся. Ісусе. Її посмішка засліплювала.
Сет відчуває, як пече в очах, і, щоб не втратити ясності, зводить погляд угору. Небо блакитне і чисте. Смерть іще не торкнулася ясної зелені листя. І тільки коли вона знову опускає очі на люблячі обличчя перед нею, вона бачить його. Він направляє коня до їхнього двору, уповільнює його крок. Чорний капелюх з широкими полями приховує обличчя, але не наміри. Він ступає на двір, і він прийшов забрати найкраще, що вона має. Вона чує крильця. Маленькі колібрі засовують свої тоненькі, мов голки, дзьобики в пов'язку на її голові і тріпочуть крильцями. І якщо вона щось і думає, то лише: «Ні. Ніні. Нініні». Вона летить. Вона не тримає кайло в руці, воно стало її рукою.
Кохана стоїть на порозі і посміхається. Але тепер рука у неї порожня. Сет побігла від неї, побігла, і там, де була рука Сет, тепер порожнеча. Вона біжить до тих облич, змішується з ними і лишає Кохану. Одну. Знову. І Денвер біжить теж. Геть від неї до тих людей. Вони падають, утворюють пагорб. Пагорб чорних людей. А над ними, з батогом у руці, піднімається чоловік без шкіри і дивиться. Він дивиться на неї.
ВІН ПОВЕРНУВСЯ ТИМ ЖЕ маршрутом, що і пішов. Спочатку сарай, комора, тоді кухня і ліжка. Хлопчик, кволий і облізлий, спав біля помпи, тож Пол Ді зрозумів, що Коханої дійсно не стало. Зникла, луснула прямо на їхніх очах. Елла не так уже і впевнена в цьому. «Може, — каже вона, — а може, й ні. Може, сховалася за деревами і чекає на іншу нагоду». Але коли Пол Ді побачив старого собаку, без тижня вісімнадцять років, йому стало ясно, що № 124 від неї очистився. Але двері комори він відчинив лише наполовину, чекаючи на неї: «Доторкнись до мене. Доторкнись до мене. Ізсередини. І назви мене моїм іменем».
Ось сінник, укритий старими газетами, краї яких погризли миші. Бляшанка з жиром. Мішок від картоплі, але вже порожній, лежить на брудній підлозі. При денному світлі важко уявити, як тут уночі, коли крізь шпарини в даху просочується місячне світло. Не бажання його тут накривало і змушувало боротися проти цієї дівчини, немов вона була бурею над морем. Від злягання з нею він не отримував ніякого задоволення. Це скоріше нагадувало безумну жагу лишитися живим. Щоразу, коли вона приходила і задирала спідниці, його охоплював такий голод до життя, який не можна було приборкати. Після цього його немов викидало на берег і він жадібно ковтав повітря, і серед огиди та сорому він відчував вдячність, що його опустили на дно океану, де він колись і перебував.
Розсіяне денне світло відігнало спогади, перетворило їх на порошинки, що танцювали в променях. Пол Ді зачиняє двері. Дивиться на будинок і, як не дивно, той не дивиться на нього у відповідь. Спустошений № 124 перетворився на пошарпаний будиночок, що потребує хазяйської руки. Тихий, як і казав Стемп Пейд.