— Бог бере, що схоче, — казала вона.
І він брав, брав, брав, а тоді дав їй Голлі, який повернув матері свободу, коли вона вже нічого не була варта.
Сет на диво пощастило прожити в шлюбі цілих шість років з чоловіком, який був батьком усіх її дітей. Благословення, що вона нерозсудливо сприймала як належне і раділа «Милому Дому», немов він дійсно був милим. Немов оберемочок мирту на ручці праски, якою підперли двері кухні білої жінки, міг зробити цю кухню рідною. Немов листочок м'яти в роті змінював не лише запах, а й саме дихання. Більшої дурепи і світ не знав.
Сет почала перевертатися на живіт, але передумала. Не хотіла знову привертати до себе увагу Пола Ді, тож просто схрестила ноги.
Але Пол Ді помітив і рух, і те, як змінилося її дихання. Він відчув, що мусить спробувати іще раз, цього разу повільніше, але апетит він уже втратив. Власне, то було добре — не хотіти її. Двадцять п'ять років — і от тобі маєш! Саме в дусі Сіксо — як тоді, коли він ходив на побачення з жінкою за тридцять миль. Через три місяці і дві подорожі на тридцять чотири милі туди й назад, він умовив її пройти третину шляху йому назустріч, до відомого йому місця. Покинута кам’яна будівля, якою користувалися іще червоношкірі, коли вважали цю землю своєю. Сіксо натрапив на неї під час однієї своєї нічної прогулянки, запитав дозволу увійти. Всередині, відчувши дух цього місця, він запитав у тіней червоношкірих, чи може привести сюди жінку. Ті погодилися, і Сіксо детально пояснив жінці, як туди дістатися, коли саме виходити, як свистіти на знак привітання та у випадку небезпеки. Оскільки жоден з них не мав права розпоряджатися своїм часом, і оскільки жінці вже виповнилося чотирнадцять, і її призначили іншому, небезпека була справжньою. Він прийшов, її не було. Він свиснув, але відповіді не отримав. Увійшов у пусте житло червоношкірих. Там її не було. Він повернувся до місця зустрічі. Там її не було. Він зачекав. Вона не приходила. Він злякався за неї і пішов дорогою в напрямку, звідки вона мала з'явитися. Пройшов три чи чотири милі і зупинився. Безнадійно. Тож він стояв на вітру і благав про допомогу. Прислухавшись, почув скімлення. Повернувся в той бік, зачекав і знову почув. Забувши про обережність, вигукнув її ім'я. Вона відповіла йому голосом, в якому бриніло життя, а не смерть. «Не рухайся! — крикнув він. — Дихай голосніше, я тебе знайду». І знайшов. Їй здалося, що вона уже дісталася до міста зустрічі, а він порушив свою обіцянку. Для побачення в хатині червоношкірих часу уже не лишилося, і вони впали там, де стояли. Згодом він пробив їй ногу, щоб вдати, ніби її вкусила змія, і в неї було б якесь виправдання, чому вона не з'явилася вчасно струшувати черв'яків з тютюнового листя. Він детально описав, як іти вздовж струмка, щоб скоротити шлях додому, і проводив подругу. Коли він вийшов на дорогу, уже було світло, одяг він тримав у руках. Раптом з-за рогу з'явився фургон. Погонич замахнувся батогом, а жінка, що сиділа позаду нього, затулила обличчя руками. Але Сіксо уже розчинився в лісах, тож батіг ледь торкнувся спини кольору індиго.
Він розказав цю історію Полу Еф, Голлі, Полу А і Полу Ді, вони мало не померли від реготу. Вночі Сіксо блукав між деревами. Танцював, як він сам пояснив, щоб відкрити кровоносні судини. Робив це один, на самоті. Ніхто його цієї миті не бачив, але можна було собі уявити, і від тієї картинки, що поставала перед хлопцями, вони знову починали реготати, кепкували з нього при денному світлі, в безпеці.
Але то було іще до того, як він перестав розмовляти англійською, бо майбутнього не лишилося. Через цю жінку, що жила за тридцять миль від нього, Сіксо єдиного не паралізувала туга за Сет. Двадцять п'ять років поспіль Пол Ді не міг уявити нічого кращого, ніж переспати із Сет. Тепер він посміхнувся, пригадавши свою дурість, і повернувся на бік, обличчям до неї. Очі у Сет були заплющені, волосся сплуталося. Якщо придивитися і забути про сяючі очі, обличчя в неї було аж ніяк не привабливим. Тож, може, саме її очі і тримали його на відстані і збуджували водночас. Без них з таким обличчям можна було змиритися… на таке обличчя він міг і не звернути уваги. Якби вона не розплющувала очей, от як зараз… Та ні, були ще губи. Гарні. Голлі не усвідомлював, що має.
Хоча очі у неї і були заплющені, Сет відчула на собі його погляд, одразу ж уявила, який поганий у неї зараз вигляд. Але глузування в його очах не відчувалося. Погляд був м'яким. Немов чекав на щось. Він її не судив… Точніше, судив, але не порівнював. Не як тоді, коли Голлі привів чоловіка подивитися на неї. У того погляд був не люблячий чи пристрасний, але зацікавлений, немов він оглядав качан кукурудзи. Голлі був скоріше братом, ніж чоловіком. Він піклувався про неї як член родини, а не як чоловік, що має на неї повні права. За всі ці роки вони бачили одне одного при денному світлі лише в неділю. Решту часу вони розмовляли, торкалися одне одного і навіть їли в темряві. В досвітній темряві або після заходу сонця. Тож дивитися одне на одного було недільним задоволенням, і Голлі так її оглядав, немов хотів зберегти те, що побачив при світлі, для тіней цілого тижня. І часу він мав так мало. Після роботи в «Милому Домі» і в неділю він ішов відпрацьовувати борг за матір. Коли він попросив Сет стати його дружиною, та з радістю погодилася, а тоді розгубилася, не знаючи, що робити далі. Має ж бути якась церемонія? Пастор, танці, свято якесь… Вони з місіс Гарнер були тут єдиними жінками, тож вона вирішила запитати у хазяйки.