— Ми з Голлі хочемо одружитися, місіс Гарнер.
— Я вже чула, — посміхнулася та. — Він обговорював це з містером Гарнером. Ти уже чекаєш на дитину?
— Ні, мем.
— Тож скоро чекатимеш. Тобі ж це відомо, чи не так?
— Так, мем.
— Голлі добрий, Сет. Він тебе не образить.
— Але ж я хотіла сказати, що ми хочемо одружитися.
— Ти так і сказала. І я погодилася.
— А весілля?
Місіс Гарнер розсміялася, відклала ложку і погладила Сет по голові.
— Ти ще зовсім дитина, — тільки і сказала вона.
Сет таємно пошила собі сукню, і Голлі повісив свій пасок на цвяшок на стіні її хатинки. І там, на сіннику, на земляній підлозі, вони переспали втретє. Перші два рази це відбулося на малесенькому кукурудзяному полі містера Гарнера, яке він тримав, щоб годувати тварин і людей. І Голлі, і Сет здавалося, що вони добре сховалися. Опинившись на землі, вони нічого не помічали, навіть того, як гойдалися верхівки кукурудзяних стебел, і це бачили геть усі.
Сет посміхнулася, пригадавши, якими дурними були вони з Голлі. Навіть ворони здогадалися і злетілися подивитись. Вона витягнула ноги і ледь утримала сміх.
Перехід від корови до дівчини, як здалося Полу Ді, був не таким уже й чарівним. А от Голлі уявляв його зовсім іншим. І ці розмови в кукурудзяному полі, а не на дворі поряд із хатинами інших, тих, що програли, вважав проявом ніжності. Голлі хотів, аби вона була в затишку, а не на очах у всіх. Але хто б не побачив гойдання кукурудзи на полі в тихий ясний день? Пол Ді, Сіксо і два інших Поли сиділи під Братом, поливали голови водою з висушеного гарбуза і через потьоки колодязної води дивилися, як теліпаються китички кукурудзи. Як же важко було сидіти з ерекцією, як у собаки, і спостерігати за кукурудзяним танком. Від води, що стікала з волосся, ставало ще гірше.
Пол Ді зітхнув і перевернувся. Сет скористалася нагодою і також повернулася. Вона дивилася на спину Пола Ді і пригадувала, як ламалися стебла кукурудзи під спиною Голлі, як хапалися пальці за листя та волоски качанів.
Якими шовковистими були ті волоски. Якими соковитими качани.
Ревнощі чоловіків переплавилися на свято молодої кукурудзи, яке влаштували того вечора. Містер Гарнер вирішив, що поламані стебла — робота єнотів, і обірвав з них усі качани. Пол Еф хотів підсмажити кукурудзу, Пол А — зварити, і Пол Ді так і не пригадав, як же вони врешті-решт приготували ці молоді, майже неїстівні качанчики. Пригадував лише, як знімав кожну волосинку, обережно притримуючи пальцем, щоб не загубити жодного зернятка.
Швидко зірване листя хрустіло так, що Полу Ді здавалося, що тому боляче.
Але варто було зняти перший листочок, інші піддавалися і відкривали перед ним блискучі ряди зерняток. Такі шовковисті на дотик. Такі готові віддати свої соки.
Що б там не відчували зуби та мокрі пальці, це не можна було навіть порівняти з простою насолодою, що пронизувала все тіло.
Так шовковисто. Так добре, шовковисто, вільно.
ТАЄМНИЦІ У ДЕНВЕР БУЛИ невинними. Вона носила з собою дику вероніку, аж доки не відкрила одеколон. Першу пляшечку їй подарували, другу вона поцупила у мами і ховала серед кущів самшиту, доки та не замерзла і не тріснула. Це було того року, коли зима наступила швидко і протрималася вісім місяців. Тоді ще тривала війна, і місіс Бодвін, біла жінка, принесла різдвяні подарунки: одеколон для неї та мами, апельсини для хлопців та ще одну добру вовняну шаль для Бебі Сагз. Незважаючи на війну і безліч загиблих, жінка здавалася щасливою — обличчя у неї розчервонілося, і хоча голос був низьким, як у чоловіка, від неї пахло, як від цілої кімнати квітів, тож Денвер не втрималася і забрала цю радість собі, сховавши її серед кущів. За будинком № 124 починалося вузьке поле, що закінчувалося лісом. За лісом дзюрчав струмок.