У цьому лісочку між полем і струмком, за велетенськими дубами, посаджені колом п'ять самшитових кущиків потягнулися один до одного гілочками і на чотири фути від землі утворили кругле порожнє гніздечко, футів сім заввишки зі стінами із листя дюймів п'ятдесят завтовшки.
Низько пригнувшись, Денвер заповзала в цю схованку і могла навіть розпрямитися, стоячи в цьому смарагдово-зеленому світлі.
Усе почалося з дитячої гри, але з часом її бажання змінилися, як і сама гра. Схованка стала тихою, затишною і цілком таємною, якщо не зважати на звук бризкання одеколону, який відлякував кролів. Спочатку це було місцем для гри (тиша тут була лагіднішою), потім — схованкою (від жартів братів), і дуже скоро це місце набуло особливого значення. В цій альтанці, відокремленій від болю гіркого світу, уява Денвер виробляла власний голод і власну їжу, яка була вкрай потрібна, бо самотність виснажувала дівчину. Виснажувала. Тут, прихована і захищена живими зеленими стінами, вона почувалася зрілою і чистою, і порятунок був на відстані витягнутої руки.
Якось восени, коли вона була в самшитовій схованці, задовго до того, як в їхньому будинку в маминій спальні з'явився Пол Ді, вона раптом змерзла від поєднання вітру і парфумів на шкірі. Одяглася, нахилилася, щоб вийти, і випрямилася під снігом: то були рідкі кусючі сніжинки, зовсім такі, як розказувала мама, коли описувала народження Денвер у човні з білою дівчиною, на честь якої її і назвали.
Денвер тремтіла, наближаючись до будинку, який завжди вважала скоріше істотою, ніж будівлею. Істотою, що плакала, зітхала, здригалася і влаштовувала істерики. Тож ступала і поглядала на дім боязко, немов дитина наближалася до тривожного, лінивого родича (такого, що живе на утриманні, але пихатого). Завіса темряви ховала всі вікна, крім одного. Світилося віконце кімнати Бебі Сагз. Денвер зазирнула у нього і побачила маму на колінах за молитвою, і це видовище було досить звичним. Незвичним було те (навіть для дівчини, що все своє життя прожила в домі, сповненому живої діяльності уже померлих), що поруч із мамою стояла на колінах біла сукня, обіймаючи рукавом жінку за талію. І саме ці ніжні обійми рукава змусили Денвер згадати подробиці свого народження. Це видовище та ще кусючий сніг, під яким вона стояла, як суха дика квітка. Сукня з мамою були схожі на двох дорослих жінок: одна (сукня) допомагала іншій. І таємниця її народження, справжнє диво, лише підкреслювала цю дружність, як і її власне ім'я.
Вона легко вступила в знайому історію, що розгорнулася перед її очима на стежці, яка вела від вікна. В будинку були лише одні двері, і щоб увійти з боку поля, доводилося обходити навкруги будинку № 124, пройти повз комору, повз льох, убиральню, сарай, іти аж до самого ґанку. І щоб дістатися тієї частини історії, що подобалася їй найбільше, довелося б починати здалеку: почути птахів у густому лісі, почути шелестіння листя під ногами, побачити, як мама іде до пагорбів, де не видно жодної хатини. Як Сет ішла на двох ногах, на яких тільки і можна було, що стояти. Такими набряклими були ті ноги, що і пальців на них Сет не могла побачити і ступень не відчувала. Кожна нога закінчувалася шматком плоті, на якому можна було розібрати лише п'ять нігтів. Але зупинитися вона не могла, та й не стала б, бо ледь вона це зробила, маленька антилопа підштовхнула її ріжками і вдарила нетерплячим копитцем по лону. Коли жінка йшла, звірятко, здається, спало, поводилося тихо, тож вона і йшла на двох своїх ногах, на яких на шостому місяці вагітності тільки і можна було, що стояти. Стояти біля чайника, стояти в церкві, стояти біля діжки і прасувальної дошки. Молоко, липке і закисле на сукні, приваблювало всіх дрібних комах, від комарів до коників. Коли вона дійшла до підніжжя пагорбу, уже навіть і відганяти їх перестала. Дзвін з далекого передзвону церков перетворився у голові на справжній гуркіт велетенських дзвонів. Вона впала навколішки, і довелося опустити голову і подивитись, чи не потрапила вона в яму чи то просто ноги підкосилися. Живими були тільки її соски та маленька антилопа. Нарешті вона опинилася в горизонтальному положенні, принаймні, так воно мало бути, бо скроні і щоки подряпали леза листя дикої цибулі. Хоча вона і не була байдужою до життя матері своїх дітей, як пояснила Сет Денвер, вона тільки і думала: «Принаймні більше я не мушу рухатися». Подумала про смерть, якщо це взагалі можна було назвати думкою. Їй здавалося, що антилопа буде протестувати, а от чому вона уявляла її антилопою, сказати не могла, бо ніколи такої тварини навіть і не бачила. Мабуть, якась згадка ще з тих часів до «Милого Дому», коли вона була ще зовсім юною дівчинкою. Від того місця, де вона народилася (може, Кароліна? чи Луїзіана?), лишилися тільки пісня і танок. Не пам'ятала власної мами, яку восьмирічна дитина, що доглядала за молодшими братами та сестрами, бачила лише зі спини, серед інших спин, що схилилися на вологому полі. Сет терпляче чекала, доки ця спина дійде до кінця рядочка і підніметься. Але й тоді пам'ятала лише полотняного капелюха серед солом'яних, така собі оригінальність у світі жінок, що без кінця гукають і кожну з яких потрібно було називати «мем».