— Се-е-ет.
— Мем?
— Потримай дитину.
— Так, мем.
— Се-е-ет.
— Мем?
— Принеси вогню.
— Так, мем.
Але коли вони співали! Коли вони танцювали! Іноді вони танцювали танок антилопи. Як жінки, так і чоловіки, один з яких, певне, був її власним. Вони змінювалися і перетворювалися на щось інше. На розкуте, вибагливе інше, чиї ноги пам'ятали ритм краще за розум. Як оця антилопа у неї в животі.
— Мені здавалося, що мем цієї дитини помре серед дикої цибулі на кривавому березі річки Огайо, — ось про що вона думала, саме це і сказала Денвер. Цими самими словами.
І то здавалося не таким уже й поганим, ураховуючи, що більше вона і кроку не могла зробити, але думка про те, що вона лежатиме там мертвою, а її маленька антилопа житиме — годину? день? день і ніч? — так її засмутила, що вона голосно застогнала, і людина, що йшла стежкою за десять ярдів звідти, зупинилася і прислухалася. Кроків Сет не чула, але почула, як припинився рух, і відчула запах волосся. Голос промовив: «Хто тут?», і цього виявилося достатньо, аби зрозуміти, що зараз її знайде білий хлопець. І у нього також будуть укриті мохом зуби і невгамовний апетит. Що на пагорбі, порослому соснами, на берегу Огайо, дорогою до своїх трьох дітей, одному з яких була вкрай потрібна їжа, яку вона несла, після зникнення свого чоловіка, після того як у неї вкрали молоко, спотворили спину, зробили сиротами її дітей, — після всього цього легкою смертю вона не помре. Ні.
Вона розказувала Денвер, що тоді в неї увійшло щось із землі, — щось дуже холодне, але рухливе, схоже на щелепи.
— Немов я перетворилася на щелепи, готові перемолоти все навколо, — казала вона.
Раптом вона захотіла його очей, угризтися в них, розірвати його щоки.
— Я зголодніла, — розповідала вона дочці. — Була такою голодною, що не могла дочекатися його очей.
Тож вона піднялася на лікті і поповзла — один ривок, другий, третій, четвертий — до молодого білого голосу, що питав:
— Хто там?
«Іди подивись, — думала я. — Будеш останнім, що я побачу». І певна річ, дуже скоро з'явилася нога, і я подумала, що саме з неї почну, що відгризу цю ногу. Зараз я сміюся, але саме так і було. Я не просто вирішила це зробити, я відчувала справжній голод. Як змія. Від мене лишилися тільки голодні щелепи.
Але то був зовсім не білий хлопець. То була дівчина. Найогидніша з тих, що кажуть: «Ти диви, негр. Цього іще не вистачало».
От тепер і наступала черга частини, яка Денвер подобалася більш за все.
Звали її Емі, і потрібні їй були яловичина і бульйон так, як нікому іншому у світі. Руки у неї були тоненькими, як цукрові тростини, а волосся на голові вистачило б і на чотирьох. Очі рухалися дуже повільно. Швидко перевести погляд вона не могла. Говорила так багато, що незрозуміло було, як вона ще й дихати може. Але ті руки-тростини виявилися міцними, як залізо.
— Ти така страшна, що я таких і не бачила ніколи. Що ти тут робиш?
Сет звивалася в траві, як змія, якою вона себе і вважала, вона відкрила рота, але замість зубів та роздвоєного язика звідти вирвалася правда.
— Тікаю, — сказала вона. Це перше слово, вимовлене за цілий день, вивалилося важко, хоча язик у неї і був ніжним.
— На таких ногах ти хочеш утекти? Господи Ісусе! — Вона присіла і подивилася на ноги Сет. — У тебе є щось із собою, дівчино? Щоб обміняти на їжу?
— Ні. — Сет хотіла сісти, але не змогла.
— Я помираю з голоду. — Дівчина повела очами навколо, вдивляючись у траву. — Думала, тут мають бути чорниці. Дуже схоже. Тому і прийшла сюди. Не очікувала побачити тут негритянку. Та якщо і були, то їх птахи поїли. Тобі подобаються чорниці?
— Я народжую дитину, міс.
Емі перевела очі на неї.