— Тобто апетиту у тебе немає? Ну, тоді пошукаю щось для себе.
Вона причесала волосся пальцями й уважніше подивилася навкруги. Не побачила нічого їстівного і підвелася, щоб іти. У Сет мало серце не зупинилося, коли вона подумала, що лишиться сама в траві, без жодного отруйного зуба в роті.
— Куди ви йшли, міс?
Дівчина повернулася і подивилася на Сет, очі її виблиснули.
— До Бостона. За оксамитом. Є там крамничка Вілсона. Я бачила малюнки. Кажуть, там найкращий оксамит. Ніхто не вірить, що я його дістану, але я дістану.
Сет кивнула і пересунула лікоть.
— Ваша мем знає, що ви пішли за оксамитом?
Дівчина потрусила головою, змахнувши волосся з обличчя.
— Мама працювала на цих людей, щоб заробити грошей і викупитися. А тоді народила мене й одразу ж померла, а вони сказали, що я мушу на них працювати, щоб розрахуватися. Так я і робила, але тепер мені потрібен оксамит.
Одна на одну вони не дивилися, принаймні, в очі. Але це не заважало балакати про несерйозні речі — хоча одна й лежала на землі.
— До Бостона, — повторила Сет. — Це далеко?
— О, так. Сто миль. Може, й більше.
— Оксамит можна і ближче знайти.
— Не такий, як у Бостоні. У Бостоні найкращий. Мені личитиме. Ти ніколи не торкалася його?
— Ні, міс. Я ніколи не торкалася оксамиту.
Не зрозуміло чому, може, завдяки голосу чи бостонському оксамиту, але поки біла дівчина розмовляла, дитина спала. Не ворушилася, не штовхалася. Може, удача до неї повернулася?
— Хоча б бачила? — запитала дівчина. — Б'юся об заклад, ніколи не бачила.
— Якщо і бачила, то не знала, що то оксамит. Що воно таке, оксамит?
Емі провела очима по обличчю Сет, немов не хотіла ділитися такою конфіденційною інформацією з незнайомкою.
— Як тебе звуть? — запитала вона.
Як би далеко вона не опинилася від «Милого Дому», не варто було видавати своє справжнє ім'я першій-ліпшій людині, яка зустрілася.
— Лу, — сказала Сет. — Мене звуть Лу.
— Ну, Лу, оксамит такий, як новонароджений світ. Чистий, новий і дуже гладенький. Той оксамит, що я бачила, був коричневий, але в Бостоні є різних кольорів. Кармін. Це означає червоний, але коли говорять про оксамит, то кажуть «кармін», — вона звела очі неба, а тоді, немов і так згаяла багато часу, відійшла: — Маю йти.
Продираючись крізь чагарник, вона гукнула до Сет:
— Що ти робитимеш? Так і лежатимеш, доки не народиш?
— Не можу підвестися, — відповіла Сет.
— Що? — дівчина зупинилася й обернулася, щоб краще почути.
— Кажу, що не можу підвестися.
Емі витерла носа рукою і повернулася туди, де лежала Сет.
— Он там є хата, — сказала вона.
— Хата?
— М-м-м-м-м. Я повз неї проходила. Не така, в якій живуть люди. Щось схоже на навіс.
— Далеко звідси?
— Яка різниця? Залишишся тут на ніч, і тебе з'їдять змії.
— То й нехай. Я ж устати не можу, не кажучи вже про те, щоб іти чи повзти. Помагай мені Бог.
— Усе ти можеш, Лу. Ходімо, — сказала Емі, тряхнула волоссям, якого б вистачило і на п'ятьох, і пішла до стежки.
І Сет поповзла, а Емі йшла поряд, і коли потрібно було перепочити, дівчина також зупинялася і розказувала про Бостон, оксамит і про різні смачні страви. Її голос, як у шістнадцятирічного хлопчика, лунав і лунав, і маленька антилопа заспокоїлася і заснула. Увесь важкий шлях до навісу жодного разу не брикнулася.
На Сет живого місця не лишилося, коли вони дісталися навісу, хіба що хустка вціліла, що вкривала волосся. Ноги нижче колін вона взагалі не відчувала; груди перетворилися на дві подушки для голок. І лише голос, повний оксамиту, Бостону і смачних страв, підганяв її, змушував думати, що врешті-решт вона повзе не до могили своєї шестимісячної дитини.
Під навісом було повно листя, і Емі зібрала його в купу, щоб Сет могла лягти. Тоді вона зібрала камінці, накрила і їх листям і змусила Сет покласти на них ноги, примовляючи:
— Чула я про одну жінку, якій довелося відрізати ноги, так вони порозпухали, — і провела рукою, як пилою, по ногах Сет: — Вж-ж-жик. Вж-ж-жик. Вж-ж-жик. Я була нормальною. І руки нормальні були і все інше. Ніколи б не подумала, еге ж? Та то було до того, як мене до льоху посадили. Рибу в Вівері колись ловила. Там такі соми були, солодкі, як курчата. От якось я ловила рибу, а повз мене проплив негр. Не люблю утоплеників, а ти? Твої ноги його нагадують. Такі ж опухлі.
І тоді вона зробила диво: підняла ноги Сет і розтерла їх, доки в жінки не потекли солоні сльози.
— Воно і має бути боляче, — сказала Емі. — Усе мертве, що повертається до життя, болить.