Точніше і не скажеш, подумала Денвер. Може, біла сукня, що тримала свою руку навколо маминої талії, відчувала біль. Якщо так, то це означало, що у привиду дитини виник план. Коли Денвер відчинила двері, Сет саме виходила з вітальні.
— Я бачила білу сукню, що трималася за тебе, — сказала дочка.
— Білу? Може, то моя сорочка? Опиши її.
— Горловина майже під шию. Ґудзики по всій спині.
— Ґудзики. Ну, тоді це не моя сорочка. Ніколи у мене ґудзиків ні на чому не було.
— А у бабусі Бебі?
Сет похитала головою.
— Вона не могла з ними впоратися. Навіть на черевиках. Що іще?
— Жмуток тканини позаду. На тому місці, на якому сидять.
— Турнюр? Сукня з турнюром?
— Не знаю, як це називаються.
— Щось схоже на зборки? На спині, нижче пояса?
— Ага.
— Сукня заможної дами. Шовк?
— Схоже на бавовну.
— Тоді фільдеперс. Білий бавовняний фільдеперс. Кажеш, вона за мене трималася? Як?
— Стояла як ти. Точнісінько як ти. Стояла навколішках поруч із тобою, поки ти молилася. Обхопила рукою тебе за талію.
— Цікаво.
— Про що ти молилася, мем?
— Ні про що. Я більше не молюся. Просто розмовляю.
— Про що ти розмовляла?
— Ти не зрозумієш, дитинко.
— Зрозумію.
— Розмовляла про час. Мені дуже важко в нього повірити. Щось закінчується. Минає. Щось лишається. Мені здавалося, що це лише моя пам'ять. Ну, ти розумієш. Дещо ти забуваєш. Інше ніколи. Але це не так. Місця, місця завжди поруч. Якщо згорить будинок, його не стане, але місце — його образ — лишається, і не лише в моїй пам'яті, але й у світі. Те, що я пам'ятаю, — лише образи, що витають навколо моєї голови. Тобто, навіть коли я про це не думаю, навіть коли я помру, образ того, що я робила або знала, або бачила, залишиться назавжди. На тому місці, де воно і сталося.
— Чи можуть інші люди його побачити? — запитала Денвер.
— Так. Так, так, так. Якось ти крокуватимеш стежкою і почуєш або побачиш щось. Дуже виразно. І вважатимеш, що сама це вигадала. Уявила собі цей образ. Але це не так. Ти просто натрапила на чийсь спогад. Те місце, де я була, коли сюди потрапила, реальне. Воно ніколи не зникне. Навіть якщо ціла ферма — кожне дерево і травинка на ній — загине. Образ там і залишиться, і навіть більше: коли ти туди потрапиш, — а ти там ніколи не була, — і станеш на тому самому місці, усе відбудеться знову; воно відбуватиметься для тебе, чекатиме на тебе. Тож, Денвер, ніколи не йди туди. Ніколи. Бо навіть якщо все і скінчилося — скінчилося і лишилося в минулому, — воно завжди чекатиме там на тебе. Тому мені і довелося забрати звідти всіх своїх дітей. За будь-яку ціну.
Денвер подивилася на свої нігті.
— Якщо воно і досі там чекає, то це означає, що ніщо не вмирає.
Сет заглянула в доччине обличчя.
— Ніщо не вмирає, — відповіла вона.
— Ти ніколи не розказувала мені, що відбулося. Лише те, що тебе висікли батогом, і ти вагітною втекла. Зі мною.
— Нема про що і розказувати, крім цього вчителя. Він був маленький. Куций. Завжди носив комірець, навіть коли ішов у поле. Шкільний учитель, як вона казала. Її заспокоювало, що чоловік її зовиці отримав освіту і хотів приїхати керувати фермою після смерті містера Гарнера. Чоловіки б упоралися, навіть без Пола Еф. Але, схоже, Голлі мав рацію. Вона не хотіла бути єдиною білою людиною на фермі, ще й жінкою. Тож вона зраділа, коли погодився приїхати вчитель. Він привіз із собою двох хлопчиків. Синів чи племінників. Не знаю. Вони називали його Онка і мали добрі манери. Всі. Говорили тихо, спльовували в хустинки. Справжні джентльмени. Знаєш, такі, що можуть називати Ісуса на ти, але не роблять цього виключно із увічливості. Голлі вважав, що фермер із нього непоганий. Не такий сильний, як містер Гарнер, але досить кмітливий. Йому подобалося чорнило, яке я робила. То був її рецепт, але він уважав, що я краще все змішую, а це важливо, бо ввечері він писав свою книгу. То була книга про нас, але тоді ми цього не знали. Вважали, що то лише привід нас розпитати. Він усюди носив із собою записника і записував, що ми розказували. Я й досі переконана, що саме ті питання і доконали Сіксо. Назавжди розірвали його душу.
Вона замовкла.
Денвер знала, що мама закінчила, принаймні зараз. Повільно моргнула; стисла губи так, щоб нижня накрила верхню; роздула ніздрі, немов полум'я свічки здригнулося, — усі признаки того, що Сет дійшла до межі, через яку не переступить.
— Мені здається, що у дитини з'явився план, — сказала Денвер.
— Який план?
— Не знаю, але сукня, що трималася за тебе, має щось означати.
— Можливо, — погодилася Сет. — Може, у неї дійсно з'явився план.