Та яким би не був той план, його зіпсував Пол Ді. І на краще. Стіл та гучний чоловічий голос допомогли йому позбавити № 124 сумнівної слави. Денвер уже навчилася пишатися цим прокляттям. Неграм таке подобалося. Те, що в твоєму домі завівся злий дух, якось тішило. Але нікому ще не вдавалося зазнати безпосереднього задоволення від присутності злої сили, не підозрювати, а знати, що за цим криється. Брати знали, але злякалися; бабуся Бебі знала, але засмутилася. Ніхто не оцінив безпеки присутності духа. Навіть Сет його не любила. Просто сприймала як належне, як раптову зміну погоди.
І от його не стало. Вигнав крик чоловіка з очами кольору лісових горіхів, спустошив світ Денвер, тільки і лишилося у дівчини, що смарагдова схованка в лісі сім футів заввишки. Її мати мала свої таємниці, якими ніколи не ділилася, зупинялася на півслові. Але й Денвер мала що приховувати. Та її таємниці були невинними і мали запах конвалієвого одеколону.
Доки не з'явився Пол Ді, Сет навіть не згадувала про білу сукню, а тоді пригадала тлумачення Денвер: план. Уранці після першої ночі з Полом Ді Сет тільки посміхнулася, розмірковуючи, що б це слово могло означати. Розкіш, якої вона не мала всі ці вісімнадцять років. Досі всі її зусилля були спрямовані не на те, щоб уникнути болю, а на те, щоб прожити його якомога швидше. Єдиний план, який вона склала, — утекти з «Милого Дому», — мав дуже недобрі наслідки, тож братися за інші вона навіть не наважувалася.
Але того ранку, коли вона прокинулася поруч із Полом Ді, слово, що злетіло з вуст дочки кілька років тому, чомусь спало на думку, і вона задумалася, що ж то бачила Денвер навколішках поруч із нею, і відчула спокусу довіритися, пригадала його руки, коли він обхопив її біля плити. Чи все буде добре? Чи можна рухатися далі і давати волю почуттям? Рухатися далі і на щось розраховувати?
Лежачи поруч із ним і прислухаючись до його дихання, вона не могла думати, тож обережно, обережно встала з ліжка.
Стоячи навколішках у вітальні, де вона зазвичай молилася-розмовляла, вона зрозуміла, чому Бебі Сагз відчувала таку жагу до кольорів. Бо їх тут майже не було, крім двох жовтогарячих прямокутників на ковдрі. І ця відсутність кольорів аж кричала. Сірі стіни кімнати, брунатна підлога, дерев'яні шафи натурального кольору, білі завіси і головна річ у кімнаті — стьобана ковдра на залізній койці, з клаптиків блакитної саржі, чорної, коричневої і сірої вовни, — усі відтінки темного і приглушеного, які тільки дозволяла ощадливість і скромність. І на цьому спокійному тлі дві латочки жовтогарячого здавалися дикими — як саме життя у своєму природному вигляді.
Сет подивилася на свої руки, на тьмяно-зелені рукава і подумала, як мало кольору в будинку, і як дивно, що вона не сумує за ним, як Бебі. Навмисне, подумала вона, це навмисне, бо останній колір, що вона бачила, — це рожевий на могилі своєї дівчинки. Після цього вона стала приділяти кольорам стільки ж уваги, як і курка. Щодня на світанку вона працювала над фруктовими пирогами, картопляними стравами й овочами, а кухар займався супами, м'ясом та рештою. Але пригадати вона не могла ані яскравого яблука, ані жовтого гарбуза. Щодня на світанку вона бачила світанок, але не звертала увагу на його кольори. Це було якось неправильно. Немов одного дня вона побачила червону кров дитини, іншого — украплювання на рожевому могильному камені, і більше нічого.
У будинку № 124 було стільки сильних почуттів, що вона не помічала зникнення всього іншого. Були часи, коли вона щоранку і щовечора видивлялася в полі своїх хлопців. Стояла біля відчиненого вікна, незважаючи на мух, нахиливши голову до лівого плеча, вишукуючи очами синів. Тінь від хмарини, стара жінка, коза, що відв'язалася і блукає собі, общипуючи ожину, — їй спочатку здавалося, що то Говард… ні, Баглар. Згодом вона припинила це робити, і їхні тринадцятирічні обличчя перетворилися на дитячі, та й ті з'являлися лише уві сні. Її сни виходили за межі будинку № 124, ішли собі, куди хотіли, і вона інколи бачила своїх хлопців на прекрасних деревах, їхні маленькі ноженята ледь помітні були серед листя. А бувало, що вони бігли вздовж залізниці та сміялися, занадто голосно, щоб її почути, бо ніколи не оберталися. Коли вона прокидалася, на неї обрушувався будинок: двері, біля яких вишикувалося в рядок печиво; білі сходинки, якими так любила лазити її маленька дівчинка; куток, де лагодила старі черевики Бебі Сагз, ціла купа їх і досі лежала біля дверей; місце біля плити, де Денвер обпекла пальці. Звісно, був іще і сам будинок. Не було в ньому місця ні для чого і ні для кого, аж доки не з'явився Пол Ді і не приборкав його, звільнивши місце, посунувши його кудись і лишившись у тому просторі, що розчистив.