Тож наступного ранку після приходу Пола Ді вона стояла на колінах у вітальні, і її увагу привернули два жовтогарячі прямокутнички, що вказувало на те, яким же нудним був будинок номер сто двадцять чотири.
І відповідальність лежала на ньому. В його присутності емоції виривалися на поверхню. Все ставало тим, чим є: одноманітність була одноманітною, спека гарячою. З вікна раптом відкрився вид. І не встигли б ви помітити, як він заспівав би:
Він уже прокинувся і співав, лагодячи те, що вчора зламав. Вивчив кілька старих пісень на тюремній фермі та на війні після неї. Зовсім не такі вони співали в «Милому Домі», де в кожній ноті відчувалася туга.
Пісні, яких він вивчив у Джорджії, були немов цвяхи, якими можна було забивати, забивати і забивати.
Але були ті пісні недоречними. Надто голосними, надто потужними для такого маленького будиночка і для тих малих справ, якими він займався, — ладнав до столу ніжки та полірував їх.
Він не міг пригадати «Бурі на хвилях», яку вони співали під деревами «Солодкого Дому», тож бубонів «М-м-м-м-м-м-м-м-м» та подеколи вставляв рядок, якщо той випливав з пам'яті, а там тільки і випливало, що «Босі ноги, ромашковий чай; знімай черевики, капелюх знімай».
Дуже хотілося змінити слова («віддай черевики, капелюх віддай»), бо не вірив він, що зможе жити з жінкою — будь-якою — більше двох чи трьох місяців. Саме стільки він і міг усидіти на одному місці. Після Делавару та Альфреду в Джорджії, де він спав під землею і виповзав на сонячне світло, тільки щоб довбати каміння, можливість піти, коли він буде готовий до цього, була єдиним способом переконати себе, що йому більше не доведеться спати, мочитися, їсти чи розмахувати кувалдою в кайданах.
Але це була незвичайна жінка, і будинок її був незвичайним. Він зрозумів це, щойно вступив у червоне світло. У порівнянні з № 124 решта світу була безбарвною. Після Альфреду він відмовився від більшої частини мозку, звертаючись лише до тієї, що допомагала йому ходити, їсти, спати, співати. Якщо він міг це робити — трохи розбавляючи роботою і статевими стосунками з жінками, — більше нічого і не потрібно було, бо все інше повертало його до обличчя Голлі та реготу Сіксо. Змушувало згадати, як він тремтів у ящику, вмурованому в землю. З вдячністю згадував сонячне світло, під яким ішачив у каменоломні, бо коли тримав у руках кувалду, не тремтів. Ящик зробив те, чого не зміг зробити «Милий Дім», чого не могли зробити ішача робота і собаче життя: він збожеволів, аби не втратити розуму.
Коли він дістався до Огайо, а тоді до Цинциннаті, і вже звідти до будинку матері Голлі, йому здавалося, що він уже перебачив і пережив. Навіть тепер, вставляючи віконну раму, яку він розбив, не міг не пригадати, як несподівано і приємно було побачити дружину Голлі живою, босою і простоволосою, як вона вийшла з-поза рогу з черевиками в руках. Зачинена частина мозку відкрилася, як змащений замок.
— Я тут подумав, чи не пошукати роботи десь поблизу. Що скажеш?
— Тут її небагато. Переважно на ріці. Та біля свиней.
— Ну, на воді я ніколи не працював, але можу підняти все, що важить стільки ж, скільки і я, навіть свиней.
— Білі тут кращі, ніж у Кентуккі, але може статися, що доведеться із кимось зчепитися.
— Та байдуже, доведеться чи ні; питання в тому де. Кажеш, що тут це вважається нормальним?
— Більш ніж нормальним.
— А твоя дівчина? Денвер? Схоже, вона іншої думки.
— Чому ти так уважаєш?
— Чогось вона очікує. І точно не мене.
— Навіть гадки не маю.
— Що б то не було, але вона думає, що я заважаю.
— Не хвилюйся про неї. Вона заговорена. Змалку.
— Невже?
— Ага. Нічого поганого з нею не станеться. Сам поміркуй. Усі, кого я знала, або померли або пішли. А вона — ні. Моя Денвер лишилася. Навіть коли я її носила, коли думала, що не витримаю, — тобто і вона не витримає теж, — вона витягла із самого пекла ту білу дівчину. Ніколи б не подумала, що білі можуть допомогти. І коли вчитель нас знайшов і увірвався сюди, розмахуючи законом і рушницею…