— Учитель тебе знайшов?
— Не одразу, але знайшов.
— І не забрав тебе?
— Е, ні. Я б ніколи не повернулася. Байдуже, хто кого знайшов. Згодна на будь-яке життя, але не на таке. Я обрала в'язницю. Денвер була ще зовсім малою, тож пішла зі мною. Там усюди були пацюки, але її вони не чіпали.
Пол Ді відвернувся. Хотів дізнатися більше, але розмови про в'язницю повертали його до Альфреду в Джорджії.
— Мені потрібні цвяхи. Чи можу я в когось їх позичити? Чи іти до міста?
— Іди до міста. Тобі може знадобитися щось іще.
Лише одна ніч, а вони вже розмовляли як подружжя. Перескочили через кохання та обіцянки і одразу перейшли до «Кажеш, що тут це вважається нормальним?»
Майбутнє для Сет — це лише спроба утримати минуле на відстані. «Краще життя», яким вони, на її думку, жили разом із Денвер, просто було не тим.
І те, що Пол Ді прийшов з того життя прямо в її ліжко, також було на краще; і вона вже почала думати про майбутнє з ним, або, якщо вже на те пішло, без нього. Що до Денвер, тут було важливо лише утримати її від минулого, що досі на неї чекало.
ПОРИНУВШИ В ПРИЄМНІ КЛОПОТИ, Сет уникала вітальні і косих поглядів Денвер. Як вона й очікувала, оскільки життя їхнє було таким, як є, нічого доброго не намічалося. Денвер була серйозною перешкодою, і на третій день дівчина просто запитала Пола Ді, скільки він іще у них затримається.
Фраза так його зачепила, що він промахнувся мимо столу. Чашечка з кавою ударилася об підлогу і похилими мостинами покотилася до дверей.
— Затримаюсь? — Пол Ді навіть не глянув на безлад, який улаштував.
— Денвер! Що на тебе найшло? — Сет поглянула на дочку скоріше збентежено, ніж сердито.
Пол Ді почухав щетину на підборідді.
— Може, мені вже збиратися?
— Ні! — Сет сама здивувалася, як голосно вона це сказала.
— Він знає, що йому потрібно, — заявила Денвер.
— А ти ні, — відповіла Сет, — і тобі не потрібно це знати. Не хочу більше жодного слова від тебе чути.
— Я просто запитала, чи…
— Мовчи! А то сама збиратимешся. Іди посидь десь.
Денвер узяла тарілку і вийшла з-за столу, але спочатку положила собі іще курячу спинку і шматок хліба. Пол Ді нахилився витерти пролиту каву своєю блакитною хустинкою.
— Я приберусь, — підхопилася Сет і пішла до плити. Над нею висіли різноманітні хустинки, усі різного ступеня сухості. Вона мовчки витерла підлогу і підняла чашку. Налила іще кави і поставила на стіл перед ним. Пол Ді торкнувся краєчка, але не сказав нічого, немов просте «дякую» вже було обов'язком, який він не міг на себе взяти, а сама кава була подарунком, який він не міг прийняти.
Сет повернулася на свій стілець, і продовжилася тиша. Врешті-решт вона зрозуміла, якщо хтось і має її порушити, то саме вона.
— Це не я її такою виховала.
Пол Ді потер бік чашки.
— Я не менше за тебе вражена її манерами, мене ці слова теж зачепили.
Пол Ді підняв на неї очі.
— Чи має це питання якусь історію?
— Історію? Про що ти?
— Я хотів сказати, чи доводилося або хотілося їй це спитати у когось іншого до мене?
Сет стиснула руки в кулаки і уперлася в стегна.
— Ти такий само, як і вона.
— Годі, Сет.
— Ні, я піду. Я!
— Ти знаєш, про що я.
— Знаю, і мені це не подобається.
— Ісусе, — прошепотів він.
— Хто? — Сет знову підвищила голос.
— Ісусе! Я сказав, Ісусе! Я просто сів повечеряти! А мене двічі вилаяли. Один раз за те, що я тут, інший — бо я поцікавився, чому мене вилаяли вперше!
— Вона не лаялася.
— Ні? А мені так не здалося.
— Слухай. Я вибачаюся за неї. Я справді…
— Ти не можеш цього зробити. Не можна вибачатися за інших. Вона сама має це зробити.
— Тоді я простежу, щоб вона так і зробила, — зітхнула Сет.
— Я просто хочу знати, чи не запитала вона про те, про що ти і сама думаєш?
— О ні. Ні, Поле Ді. Ні.
— Тоді вона одної думки, а ти іншої? Якщо можна назвати те, що в неї в голові, думками.
— Вибач, але я не дозволю тобі погано про неї говорити. Я сама з нею розберуся. Дай їй спокій.
Ризиковано, подумав Пол Ді, дуже ризиковано. Так сильно любити для колишньої рабині дуже небезпечно, особливо власних дітей, яких вона і так має любити. Найкраще, як він знав, це любити трошки, усього потрошку, щоб коли переб'ють спину чи запхають у мішок, лишилося трошки кохання для наступного.