Уздовж огорожі лісового складу помирали старі троянди. Пильщик, що посадив їх дванадцять років тому, аби прикрасити робоче місце, — щоб компенсувати гріх розрізання дерев, подарувавши життя новим рослинам, — милувався пишністю квітів; як швидко вони заплели огорожу, що відділяла лісовий склад від відкритого поля, де спали безпритульні чоловіки, бігали діти, і раз на рік ставили карнавальні намети. Чим ближче підступала смерть цих квітів, тим сильнішим був їх запах, і всі, хто приходив на карнавал, сприймали його як сморід гнилих троянд. Від нього паморочилося в голові і дуже хотілося пити, але це не зменшувало ентузіазму чорних, що заполонили всю дорогу. Хтось ішов порослим травою узбіччям, хтось їхав у скрипучих фургонах посеред пильної дороги. Усі, як і Пол Ді, були в гарному настрої, і навіть запах умираючих троянд (до якого привернув увагу саме Пол Ді) не міг його зіпсувати. Коли вони дісталися до входу, загородженого мотузками, усі світилися, як ліхтарики. Від захвату у них перехоплювало дихання, бо білі тут були самі на себе не схожі: показували магічні трюки, перевдягалися клоунами без голови або із двома головами, сягали заввишки двадцять футів чи лише два, важили тону, були всі вкриті татуюванням, їли траву, ковтали вогонь, плювалися стрічками, зав'язувалися у вузол, будували із власних тіл піраміди, бавилися зі зміями і били одне одного.
Усе це було рекламою, яку читав той, хто умів, і чув, хто не вмів, і від того, що все це було неправдою, апетит не меншав. Булочник лаявся на них та їхніх дітей («Негренят повипускали!»), але плями від їжі у нього на сорочці та дірка на штанях свідчили, що всі ці образи зовсім невинні. Хай там що, але це зовсім мала ціна за те, що можна більше ніколи не отримати. Два пенси й образа — непогана плата за те, щоб побачити білих, які виставляють себе на посміховище. Тож хоч карнавал і був поганенький (саме тому його і призначили на Чорний Четвер), він хвилював, хвилював і хвилював серця чотирьохсот чорних глядачів.
Дама, що важила тону, плюнула на них, але через свою вагу все одно не могла потрапити в ціль, і від безпорадної злості лише виблискувала очима. Танцівниця тисячі й одної ночі обмежила свій танок трьома хвилинами, замість звичних п'ятнадцяти, — й отримала в нагороду вдячність дітей, які не могли дочекатися Абу, заклинача змій, що мав виступати після неї.
Денвер купила шандри, лакричного кореню, м'яти та лимонаду за столиком, де стояла біла дівчина у високих жіночих чобітках. Від цукру, купи людей, що не вважали її головним атракціоном, а навіть інколи і віталися: «Гей, Денвер!», дівчина заспокоїлася і майже змирилася з тим, що Пол Ді не такий уже й поганий. Власне, в ньому щось таки було: коли вони втрьох стояли і дивилися, як танцюють карлики, погляди інших негрів ставали добрішими, м'якішими, і на обличчях у них з'являвся вираз, якого Денвер вже і не пам'ятала. Дехто навіть кивав мамі і посміхався, хоча ніхто, здається, не отримував такого задоволення, як Пол Ді. Він плескав себе по колінах, коли велетень танцював з карликом і коли двоголовий розмовляв сам із собою. Він купував усе, що просила Денвер та ще й те, чого вона не просила. Він заманював Сет до наметів, куди та не хотіла заходити. Пхав їй у рота цукерки, які та не хотіла їсти. Коли Африканський Дикун ударив у барабан і закричав «ва-ва», Пол Ді усіх повідомив, що зустрічався з ним в Роаноці. Пол Ді знайшов собі кількох приятелів, поговорив з ними, яку можна знайти роботу. Сет посміхалася у відповідь. Денвер пританцьовувала від задоволення. І дорогою додому їхні тіні досі трималися за руки, хоча тепер вони і йшли попереду.
ІЗ ВОДИ ВИЙШЛА жінка в повному вбранні. Вона ступила на сухий берег струмка і сіла під шовковицю, притулившись до неї спиною. Так і просиділа там увесь день і всю ніч, положивши голову на валізу, — навіть поля солом'яного капелюшка заломилися. Боліло все, та найбільше — легені. Наскрізь мокра, важко дихаючи, увесь цей час вона намагалася домовитися з важкими повіками. Денний вітерець висушив сукню, нічний вітер її зім'яв. Ніхто не бачив, як вона з'явилася, ніхто повз неї не пройшов. А якби хтось і проходив, він би ще подумав, чи підходити до неї. І не тому, що вона була мокрою чи спала, чи астматично дихала, а тому що попри все це вона посміхалася. Весь наступний ранок вона витратила на те, щоб піднятися із землі, пройти крізь ліс, повз самшитовий храм, через поле і зайти у двір сірого будинку. Вона так утомилася, що сіла на перше-ліпше зручне місце — пень неподалік від ґанку будинку номер сто двадцять чотири. Тримати очі розплющеними було вже не так важко. Вона могла протриматися хвилини дві чи навіть більше. Шия у неї, не більше блюдечка за діаметром, раз у раз згиналася, і підборіддя торкалося мереживного оздоблення сукні.