Такий вигляд у жінок, що п'ють шампанське, коли немає причин для святкування: їхні солом'яні капелюхи з'їжджають набік; вони весь час кивають, і чобітки у них не зашнуровані. Але шкіру вони мали зовсім не таку, як у жінки, що важко дихала на сходинках будинку номер сто двадцять чотири. Шкіра у неї була новенька, гладенька, без зморшок. Такими ж були і кісточки пальців.
Увечері, коли карнавал закінчився і негри поїхали додому, якщо їм пощастило, і пішли, якщо ні, жінка знову заснула. В обличчя їй світило вечірнє сонце, тож коли Сет, Денвер і Пол Ді повернули до будинку, вони тільки і побачили, що чорну сукню і незашнуровані чобітки під нею. Хлопчика поблизу не було.
— Гляньте! — сказала Денвер. — Це що таке?
Не встигла Сет наблизитися, щоб роздивитися обличчя незнайомки, як з невідомих причин їй край приспічило в туалет.
— Ой, вибачте, — сказала вона і побігла за будинок.
Такого з нею не траплялося, відколи вона була немовлям і за нею доглядала восьмирічна дівчинка, яка показувала їй маму. До вбиральні вона так і не добігла. Прямо біля її порога підняла спідниці, і з-під них полився нескінченний потік. Як коняка, подумала вона, кінця і краю немає. Ні, скоріше схоже на те, як вона мало не затопила човен, коли народжувала Денвер. Рідини було так багато, казала Емі. «Тримайся, Лу. Так ти всіх нас утопиш». Але зупинити воду з розірваного лона не можна було, як і зараз. Лишалося сподіватися, що Пол Ді не вирішить її шукати і не побачить, як вона сидить попід-убиральнею, наливаючи таку глибоку калюжу, що без сорому і дивитися на неї не можна. Коли вона вже почала думати, чи візьмуть її на карнавал розважати людей іще і такими дивами, все скінчилося. Вона причепурилася і побігла до ґанку. Там нікого не було. Усі троє уже увійшли в дім: Пол Ді і Денвер стояли перед незнайомкою і дивилися, як вона п'є воду, кухлик за кухлем.
— Вона попросила пити, — сказав Пол Ді. Капелюха він уже зняв. — Нічого собі, спрага.
Жінка зробила останній ковток із крапчастого кухля і простягнула, щоб налили іще. Чотири рази Денвер наповнювала кухлик, і чотири рази жінка так припадала до неї, немов перейшла через пустелю. Коли вона скінчила пити, на підборідді лишилося кілька крапель, але вона їх не витерла. Перевела сонні очі на Сет. Погано їла, подумала Сет, і молодша, ніж дозволяє судити її одяг, — дороге мереживо на шиї, капелюшок заможної жінки. Шкіра у неї була бездоганна, якщо не рахувати трьох вертикальних подряпин на лобі, таких тоненьких, що їх можна було прийняти за волосинки, м'якенькі, як у немовлят. Густе чорне волосся незнайомка забрала під капелюшок.
— Звідки ти? — запитала її Сет.
Жінка підвела голову і потяглася зняти чобітки. Відкинула сукню аж до колін і спустила панчохи. Коли під панчохами показалися п'яти, Сет побачила, що вони у неї, як і руки, м'якенькі й новенькі. Мабуть, приїхала у фургоні, подумала Сет. Із тих дівчат із Західної Вірджинії, що шукають у житті чогось кращого, ніж тютюн і сорго. Сет нахилилася зав'язати чоботи.
— Як же тебе звуть? — запитав Пол Ді.
— Кохана, — відповіла та, і голос у неї був таким низьким і грубим, що всі троє переглянулися. Першим вони почули голос, лише потім — ім'я.
— Кохана. Це твоє прізвище, Кохана? — уточнив Пол Ді.
— Прізвище? — здивувалася жінка. — Ні. — І знову повторила своє ім'я, повільно, немов утілювала кожен звук у форму.
Сет упустила чобітки, Денвер сіла, а Пол Ді посміхнувся. Упізнав старанну дикцію людини, що, як і він, не вміла читати, але запам'ятала літери, аби продиктувати їх у разі потреби. Хотів запитати, звідки вона, але вирішив цього не робити. Якщо молода чорна жінка звідкись тікала, вона тікала від загибелі. Чотири роки тому він був у Рочестері і бачив п'ятьох жінок, що приїхали з чотирнадцятьма маленькими дівчатками. Усіх їхніх чоловіків — братів, дядьків, батьків, синів — забрали один за одним. Із собою вони мали лише одного папірця, де було вказано адресу пастора на Девор-стріт. Після війни минуло лише чотири чи п'ять років, але жоден з білих чи чорних цього не знав. Путівцями та коров'ячими стежками між Скенектаді та Джексоном блукали купки негрів. Розгублено, але наполегливо шукали вони одне одного, бо колись кузен чи тітонька, чи приятель сказали їм: «Заходь до мене. Якщо будеш у Чикаго, заходь». Хтось утік із родини, що більше не могла його утримувати, хтось тікав до родини; хтось тікав від мертвого врожаю, мертвих родичів, живих погроз, захопленої землі. Хлопці, молодші за Баглара і Говарда, рештки родин, де лишилися жінки з дітьми, та самотні чоловіки, на яких полювали і які полювали самі, чоловіки, чоловіки, чоловіки. Скористатися послугами транспорту вони не могли, бо не мали ані грошей, ані пристойного одягу, тож і блукали путівцями, виглядаючи на обрії ознаки життя і розраховуючи лише одне на одного. Вони йшли мовчки, обмінюючись лише ввічливими фразами, і коли зустрічались, не розказували і не розпитували про горе, що гнало їх з місця на місце. Білі не виносять балачок. Це всім було відомо.