Тож він і не став допитуватися у молодої жінки в зім'ятому капелюху, звідки і куди вона йде. Якщо захоче розказати, якщо набереться достатньо сил, щоб це зробити, сама розкаже. Може, їй зараз потрібне саме те, що вони можуть запропонувати. Крім цього головного питання, кожен мав безліч інших. Пола Ді цікавило, чому в неї такі нові чобітки. Сет розчулило ім'я, і спогади про могильний камінь пом'якшили її серце. А Денвер уся аж трусилася. Вона дивилася на цю сплячу красуню і не могла надивитися.
Сет повісила капелюха на цвях і повернулася до жінки.
— Яке чудове ім'я, Кохана! Чому б тобі не зняти капелюха, а я нам щось приготую. Ми щойно повернулися з карнавалу біля Цинциннаті. Багато там було цікавого!
Сидячи на стільці, прямо посеред промови Сет, Кохана знову заснула.
— Міс. Міс, — легенько потрусив її Пол Ді. — Чи не хочеш ти прилягти?
Вона трохи розплющила очі й підвелася на свої м'якенькі новенькі ніжки, які ледь упоралися з цією важкою працею, але довели її до вітальні. Опинившись у кімнаті, жінка негайно впала на ліжко Бебі Сагз. Денвер зняла з неї капелюха і накрила ноги ковдрою з двома жовтогарячими прямокутниками. Дихала жінка, як паровоз.
— Схоже на круп, — сказав Пол Ді, зачинивши двері.
— У неї лихоманка? Денвер, не помітила?
— Ні, вона холодна.
— Таке може бути. Під час лихоманки кидає то в жар, то в холод.
— А холери у неї бути не може? — припустив Пол Ді.
— Гадаєш?
— Уся та вода. Точний знак.
— Бідолашна. І нічим ми їй не допоможемо. Доведеться самій боротися. Негарна ця хвороба, якщо це вона.
— Вона не хвора! — заявила Денвер з такою пристрастю, що вони посміхнулися.
Спала жінка чотири дні. Прокидалася, сідала в ліжку, просила води. За нею доглядала Денвер, охороняла глибокий сон, прислухалася до важкого дихання і, з любові й відчайдушного власницького інстинкту, який раптом її охопив, немов власну ганьбу, приховувала нетримання Коханої. Прала простирадла потайки, коли Сет йшла до ресторану, а Пол Ді тинявся біля барж, чекаючи на можливість їх розвантажити. Дівчина кип'ятила спіднє і вимочувала його в синьці, молилася, аби лихоманка минула без ускладнень. І догляд її був таким старанним, що вона забувала поїсти і сходити в туалет.
— Кохана? — шепотіла Денвер. — Кохана? — І коли шпаринки чорних очей відкривалися, повторювала: — Я тут. Я тут.
Іноді, коли Кохана довгий час мовчки лежала із замріяними очима, тільки губи язиком облизувала і важко зітхала, Денвер упадала в паніку.
— Що сталося? — хвилювалася вона.
— Важко, — бурмотіла Кохана. — В цьому місці важко.
— Хочеш сісти?
— Ні, — відповідав сухий голос.
Через три дні Кохана помітила жовтогарячі прямокутники на ковдрі. Денвер зраділа, бо через це пацієнтка довше не засинала. Здавалося, що її цілком захопили зблідлі клаптики жовтого, вона навіть спробувала піднятися на лікті і доторкнутися до них. Ця спроба її зовсім виснажила, тож Денвер повернула ковдру так, щоб хвора могла дотягнутися до найгарнішої її частини.
Денвер стала такою терплячою, якою зроду не була. Коли мати не втручалася, вона була взірцем співчуття, яке оберталося роздратуванням, щойно Сет робила спробу допомогти.
— Вона хоч ложку чогось сьогодні з'їла? — питала Сет.
— Якщо у неї холера, їсти не варто.
— Упевнена? Це ж лише підозри Пола Ді.
— Не знаю, але їсти їй іще зарано.
— Мені здається, хворих на холеру не нудить увесь час.
— От іще причина не їсти.
— Але ж вона не може померти з голоду.
— Дай нам спокій, мем. Я про неї подбаю.
— Вона щось казала?
— Я б тобі передала.
Сет подивилася на дочку і подумала: «Так, вона була самотньою. Дуже самотньою».
— Цікаво, куди подівся Хлопчик? — сказала Сет, щоб змінити тему розмови.
— Він не повернеться.
— Звідки ти знаєш?
— Просто знаю. — І Денвер узяла з тарілки шматочок солодкого хліба.