Повернувшись у вітальню, Денвер хотіла присісти, але Кохана розплющила очі. Серце у Денвер закалатало. І справа була не в тому, що це вперше вона дивилася в обличчя, на якому не було жодного сліду сну, і не в тому, що очі у жінки були великими і чорними. Та й не в тому, що білки цих очей були занадто вже білими — блакитно-білими. Справа була в тому, що в глибині цих великих чорних очей не було зовсім ніякого виразу.
— Принести тобі щось?
Кохана подивилася на солодкий хліб у руках Денвер, і дівчина простягнула їй скибочку. Жінка посміхнулася, і серце Денвер перестало калатати і заспокоїлося, немов мандрівник повернувся до свого затишного дому.
Відтоді, що б не трапилося, можна було завжди розраховувати на те, що солодке її заспокоїть. Немов вона народилася заради солодощів. Мед і віск, у якому він зберігався, солодкі сандвічі, чорна меляса, що застигала в бляшанках, лимонад, карамель і всі солодкі десерти, які приносила додому з ресторану Сет. Вона жувала цукрову тростину, доки від тієї майже нічого не лишалося, і тримала волокна в роті ще довго після того, як висмоктувала сироп. Денвер сміялася, Сет посміхалася, а Пол Ді казав, що його від цього нудить.
Сет уважала, що це потреба організму, який одужує після хвороби і набирається сил. Але ця потреба лишилася і після того, як здоров'я повністю відновилося, бо Кохана нікуди від них не пішла. Схоже, не було куди. Вона нічого не згадувала, не знала, що робить у цій частині країни і звідки сюди потрапила. Вони думали, що на пам'ять вплинула лихоманка, так само, як і на рухи. Молодій жінці було десь дев'ятнадцять чи двадцять, вона була стрункою, але рухалася так, немов важила більше і була старшою, трималася за меблі, підпирала голову руками, немов та була занадто важкою для шиї.
— Тепер ти будеш її годувати? — запитав Пол Ді і сам здивувався, як нешляхетно і роздратовано пролунали його слова.
— Денвер вона подобається. Клопоту від неї ніякого. Я подумала, що варто почекати, доки її дихання полегшає. Мені здається, що вона і досі хрипить.
— Цікава ця дівчина, — сказав Пол Ді.
— Чим же?
— Поводиться, як хвора, говорить, як хвора, а от вигляд у неї зовсім не як у хворої. Гарна шкіра, блискучі очі, сильна, як бик.
— Вона не сильна. Ледь ходить без підтримки.
— Саме про це я і кажу. Не може ходити, але я бачив, як вона однією рукою підняла крісло-гойдалку.
— Нічого ти не бачив.
— Не віриш? Запитай Денвер. Вона була поруч.
— Денвер! Ходи-но сюди на хвилинку.
Денвер припинила мити ґанок і заглянула у вікно.
— Пол Ді каже, що ви з ним бачили, як Кохана однією рукою підняла крісло-качалку. Це так?
Під довгими важкими віями очі у Денвер були більш неспокійними, ніж завжди. Немов вона готова була збрехати, хоча і дивилася прямо в очі Пола Ді.
— Ні, — відповіла вона. — Я такого не бачила.
Пол Ді нахмурився, але нічого не сказав. Якщо
досі двері між ними і були відчиненими, то тепер вони зачинилися.
КРАПЛІ ДОЩУ ТРИМАЛИСЯ за соснові голки, немов хапалися за життя, а Кохана не могла очей відвести від Сет. Сет нахилялася, щоб струсити вологу або набрати скіпок для вогнища, а в цей час її облизували, смакували, пожирали очі Коханої. Як давня знайома, вона затримувалася в кімнаті, де була Сет, і не йшла звідти, доки її не просили. Вона прокидалася іще до світанку, чекала на кухні, доки спуститься Сет спекти хліба перед тим, як іти на роботу. При світлі лампи і над вогнем плити їхні дві тіні сходилися і розтинали стелю, немов два меча. О другій, коли поверталася Сет, вона вже стояла біля вікна або на порозі; тоді виходила на ґанок, на сходи, на стежку, на дорогу, доки, нарешті, у неї не стало звичкою ходити Блустоун-роуд щодня далі і далі, щоб зустріти Сет і проводити її до будинку номер сто двадцять чотири. Немов щоранку вона сумнівалася, що старша жінка повернеться додому.
Сет тішила відкрита і тиха відданість Коханої. Таке захоплення з боку дочки (якщо б та на нього була спроможна) її б дратувало; вона б за серце хапалася від одної лише думки, що виховала свою дитину такою залежною. Але компанія цієї милої, хоча і особливої гості радувала її, як учителя радують фанатично віддані учні.
Настав час, коли лампи доводилося запалювати рано, бо з кожним днем ніч наставала раніше. Сет виходила на роботу в темряві; Пол Ді в темряві повертався додому. Одним таким вечором, темним і прохолодним, Сет розрізала брукву на чотири частини і лишила їх тушитися. Дала Денвер чотири пінти гороху перебрати і замочити на ніч. А тоді сіла відпочити. Біля теплої плити вона задрімала і мало не заснула, аж раптом відчула дотик Коханої. Легенький як пір'ячко, але важкий від бажання. Сет ворухнулася й озирнулася. Спершу побачила новеньку м'якеньку руку Коханої на своєму плечі, а тоді вже її очі. Було в них неприборкане благання. Сет погладила пальчики Коханої і поглянула на Денвер, погляд якої був прикутий до гороху.