— Де твої діаманти? — Кохана впилася очима в обличчя Сет.
— Діаманти? Що б я з ними робила?
— Носила б у вухах.
— Якби ж то. Були у мене якось кришталики. Подарунок від дами, на яку я працювала.
— Розкажи, — попросила Кохана і щасливо посміхнулася. — Розкажи про свої діаманти.
Це стало чимось на кшталт ласощів. Як Денвер відкрила чарівний вплив солодощів на Кохану і довірилася йому, так і Сет дізналася про глибоке задоволення, яке Кохана отримувала від історій. Для Сет це було дуже дивно (настільки, наскільки для Коханої — приємно), бо кожна згадка про минуле життя завдавала болю. Усе в ньому було або болючим, або втраченим. Вони з Бебі Сагз мовчки погодилися не говорити про це; на всі запитання Денвер Сет відповідала дуже коротко або обмежувалася незакінченими фразами. Навіть із Полом Ді, з яким вони мали дещо спільне і з ким можна було говорити принаймні якоюсь мірою спокійно, біль завжди давав про себе знати, — немов залізом розтерло кутки рота.
Але коли вона почала розказувати про сережки, зрозуміла, що сама цього хоче, що їй подобається. Може, це через віддаленість Коханої від самих подій чи через її жагу почути — в будь-якому разі вона відчула несподіване задоволення. Серед стукоту гороху і гострого запаху тушкованої брукви Сет пояснила, що колись у її вухах висіли кришталики.
— Дама, на яку я працювала в Кентуккі, подарувала їх мені, коли я виходила заміж. Тобто, тоді вони називали це одруженням. Гадаю, вона зрозуміла, як погано я почувалася, коли зрозуміла, що не буде ані церемонії, ані пастора. Нічого. Мені здавалося, щось має бути — аби засвідчити, що все йде як треба. Мені не хотілося б просто перелягти на інший матрац, набитий кукурудзяним листям. Чи просто перенести кошик з речами до його хатини. Вважала, що має бути якась церемонія. Може, навіть із танцями. Маленька гвоздичка в волоссі, — посміхнулася Сет. — Весілля я ніколи не бачила, але бачила весільну сукню місіс Гарнер у прасувальній кімнаті, чула, як вона часто його згадує. Два фунти смородини в торті, казала вона, і чотири цілих вівці. Іще й наступного дня доїдали. Мені теж такого хотілось. Може, якогось частування, щоб ми з Голлі та всі хлопці з «Милого Дому» сіли за стіл та скуштували чогось смачненького. Запросити інших чорних з Ковінгтону чи «Високих Дерев» — Сіксо там частенько бував. Але нічого не планувалося. Вони сказали, що не проти, аби ми були чоловіком та дружиною, і все. Оце й усе.
Ну, тож я вирішила принаймні сукню зшити, що відрізнялася б від того мішка, в якому я працювала. Тож я поцупила тканини і накрутила собі таку сукню, що ти не повіриш. Верх зробила з двох пошивок, що знайшла у неї в кошику для штопання. На передню частину сукні пішли шарф, на який упала свічка і пропалила дірку, і одне з її старих саше, на якому ми випробували праску. Найдовше я думала, із чого ж зробити задню частину. Ніяк не могла знайти річ, якої б одразу не хватилися. Бо пізніше довелося б розбирати сукню і повертати все на свої місця. А Голлі терпляче чекав, доки я її закінчу. Знав, що я нікуди без неї не піду. Врешті-решт, я зняла сітку від комарів із цвяха в сараї. Ми через неї варення цідили. Я її випрала, як могла, і причепила позаду спідниці. Можеш собі уявити, якою я була в тій найгіршій у своєму житті сукні. Тільки завдяки вовняній шалі я не скидалася на якусь божевільну торговку. Мені ще й чотирнадцяти не було, тож я дуже пишалася собою.
Отже, місіс Гарнер, мабуть, і побачила мене в тій сукні. Мені здавалося, що ніхто і не помітив моєї крадіжки, але їй було відомо геть усе. Навіть наш медовий місяць: у кукурудзі з Голлі. Бо спочатку ми пішли саме туди. Це було у суботу вдень. Він удав, що захворів, щоб не довелося йти на роботу в місто. Зазвичай по суботах і неділях він працював, щоб розплатитися за свободу Бебі Сагз. Але в той день він сказав, що захворів, я надягла сукню, і ми пішли в кукурудзу, тримаючись за руки. І досі пам'ятаю запах печеної кукурудзи звідти, де були Поли і Сіксо. Наступного дня місіс Гарнер поманила мене пальцем і повела до своєї спальні нагорі. Відкрила дерев'яну коробочку і витягла звідти пару кришталевих сережок. Сказала: «Хочу, щоб ти це взяла, Сет». Я відповіла: «Так, мем». «У тебе проколоті вуха?» — запитала вона. І я сказала: «Ні, мем». «Ну, то я це зроблю, — заявила вона, — і ти зможеш їх носити. Хочу, щоб вони були твоїми, і ви з Голлі були щасливі». Я подякувала, але так і не надягала їх, доки звідти не вибралася. Одного разу після того як прийшла в цей самий дім, Бебі Сагз розв'язала мою нижню спідницю і дістала їх. Я сиділа ось тут, біля плити, з Денвер на руках, а вона проколола мені вуха, і я змогла їх носити.