На маленьку Сет це не справило враження. Доросла жінка Сет сердилася, але сама не розуміла чому. Хвилею накотило бажання знову опинитися поруч з Бебі Сагз. У тиші, що настала за сплеском цієї хвилі, Сет подивилася на двох дівчат, що сиділи біля плити: на свою шовковисту недалеку гостю і вразливу самотню дочку. Вони були такими маленькими і такими далекими.
— Пол Ді повернеться з хвилини на хвилину.
Денвер з полегшенням зітхнула. Поки мама згортала білизну, загубившись у власних думках, дівчина стискала зуби і молилася, аби все це скінчилося. Денвер не любила, коли мама розказувала історії не про неї, тож тому і просила розказувати лише про Емі. Усе інше — мерехтливий, яскравий світ, який ставав іще важливішим, бо в ньому не було Денвер. І саме через свою відсутність у ньому вона його і ненавиділа і хотіла, аби і Кохана ненавиділа його теж, хоча шансів на це було дуже мало. Кохана хапалася за кожну нагоду підкинути дотепне питання і змусити Сет заговорити. Денвер давно помітила, з якою жадібністю слухає вона розповіді Сет. А тепер помітила іще дещо. Питання, що пролунали з вуст Коханої: «Де твої діаманти?», «Твоя жінка ніколи не заплітала тобі волосся?» І найбільш приголомшливе: «Розкажи про свої діаманти».
Звідки вона знала?
КОХАНА СЯЯЛА, І ПОЛУ Ді це не подобалося. Жінки, як і суниці, починають це робити перед тим, як викинути свої тоненькі пагони: сутність зелені змінювалася. Тоді з'являлися вуса, за ними пуп'янки. Коли відмирали білі пелюстки і показувалася ягідка м'ятного кольору, листя золотилося і ставало восковим. Саме такий вигляд мала зараз Кохана — золотилася і сяяла. Пол Ді не давав Сет спати, щоб пізніше, коли він спуститься білими сходами туди, де вона пекла хліб, а Кохана не зводила з неї очей, голова у нього була ясною.
Увечері, коли він повертався додому, а вони втрьох накривали стіл до вечері, її сяяння було таким промовистим, що він дивувався, невже Денвер і Сет цього не помічають. Чи помічають? Звісно ж, жінки можуть побачити, як і чоловіки, коли одну з них охоплює бажання. Пол Ді уважно придивлявся до Коханої, щоб побачити, чи вона сама це розуміє, але та взагалі не звертала на нього уваги — часто навіть не відповідала на його питання. Дивилася, але рота не розтуляла. Вона живе у них уже п'ять тижнів, а вони знають про неї не більше, ніж у той перший день, коли знайшли її сплячою на пеньку.
Вони сиділи за столом, який Пол Ді розтрощив того дня, коли з'явився в номері сто двадцять чотири. Ніжки, які він полагодив, стали міцнішими, ніж були. Капусту вже з'їли, а на тарілках лишилися купки блискучих кісток від копченої свинини. Сет викладала на блюдо хлібний пудинг, виправдовуючись собі під ніс, вибачаючись наперед, як це роблять кухарі-ветерани, і Пол Ді раптом помітив щось в обличчі Коханої, в її звірячому захопленні, коли вона дивилася на Сет, що змусило його заговорити.
— А братів і сестер у тебе немає?
Кохана доторкнулася до ложки, але на нього і не глянула.
— У мене нікого немає.
— Що ти шукала, коли сюди прийшла?
— Це місце. Я шукала місце, де можу побути.
— Тобі хтось розказав про цей будинок?
— Вона розказала. Коли я була біля мосту, вона мені розказала.
— Мабуть, хтось із минулого, — втрутилася Сет. Колись будинок номер сто двадцять чотири був станцією, куди доставляли листи, і вже звідси вони вирушали до своїх адресатів. Новини тут розбухали, як суха квасоля в джерельній воді, — доки не ставали такими м'якими, придатними до їжі.
— Як ти сюди потрапила? Хто тебе привіз?
Вона нарешті глянула йому просто в очі, але нічого не відповіла.
Він відчув, як затамували подих Сет і Денвер, як напружилися м'язи їхніх животів, як виповзло з них липке павутиння, переплівшись між собою. Але він вирішив натиснути ще більше.
— Я питаю, хто тебе привіз.
— Я прийшла пішки, — відповіла вона. — Здалеку-здалеку-здалеку. Ніхто мене не підвозив. Ніхто не допомагав.