— У тебе нові чобітки. Якщо ти так довго йшла, чому твоє взуття не зносилося?
— Поле Ді, припини надокучати.
— Я хочу знати, — заявив він і стиснув у кулаку ручку ножа, немов кілок.
— Я взяла чоботи! Взяла сукню! Шнурки не зав'язуються! — скрикнула вона і з такою злобою на нього поглянула, що Денвер торкнулася її руки.
— Я тебе навчу, — сказала Денвер, — зав'язувати чобітки. — І в нагороду отримала усмішку Коханої.
У Пола Ді виникло відчуття, що велика срібляста риба вислизнула у нього з рук за мить до того, як він устиг схопити її за хвіст. І тепер вона опускалася в темну глибину, лишивши по собі тільки розводи на воді. Та якщо вона сяяла не для нього, то для кого ж? Ніколи ще не зустрічав він жінки, яка починала би сяяти не для когось конкретного, а так, узагалі. Досвід підказував, що світ з'являвся тоді, коли було на кому сфокусуватися. Як та жінка за тридцять миль: була тусклою, наче дим, доки вони з нею чекали в полі на Сіксо, та засяяла, наче зірочка, щойно той з'явився. Він ніколи в таких речах не помилявся. Відчув його і тієї миті, коли подивився на мокрі ноги Сет, інакше він не набрався б хоробрості обійняти її того дня і прошепотіти ніжні слова в спину.
Ця жінка, Кохана, без дому і без родини, затьмарювала всіх, хоча він і не міг сказати, чому саме, враховуючи той факт, що чорні тікали вже останні двадцять років. Під час, до і після війни він бачив негрів таких приголомшених, голодних, утомлених, позбавлених усього, що дивно було, як вони взагалі щось пам'ятали та могли хоч слово сказати. Були і такі, що, як і він, ховалися в печерах і полювали на сов; що, як і він, крали їжу у свиней і стрибали в колодязі, щоб уникнути суду Лінча, облави, патрулів, солдатів, снайперів, загонів і жартівників. Якось він зустрів негра років чотирнадцяти, що сам жив у лісі і казав, що іншого місця і не пам'ятає. Бачив дурну чорну жінку, яку схопили і повісили за те, що крала качок, яких уважала власними дітьми.
Рухатись. Іти. Бігти. Ховатися. Красти і рушати далі. Лише раз він зміг лишитися на одному місці — з жінкою, з родиною, — та й то лише на кілька місяців. Майже два роки провів з ткалею в Делаварі, найгіршому для негрів штаті, крім графства Пуласкі в Кентуккі і, звісно ж, тюремного табору в Джорджії.
І від усіх тих негрів Кохана відрізнялася. Це сяяння, ці нові чобітки. Його це хвилювало. А може, той факт, що він не хвилював її. А може, час. Вона з'явилася саме того дня, коли вони з Сет залатали свою сварку, вийшли в люди і добре провели час, як справжня родина. Денвер, так би мовити, відійшла; Сет сміялася; йому пообіцяли вірну роботу; № 124 позбувся духів. Починалося щось схоже на життя. І от тобі грець! Хвора жінка не може нахлебтатися води, її пускають у дім, лікують, а вона і пальцем не ворухне.
Він хотів, щоб вона забралася звідси, але її пустила Сет, тож він не міг її виставити з не свого будинку. Одна справа поганяти привидів, і зовсім інша — вигнати безпорадну чорну жінку на вулиці, заражені Кланом. Відчайдушно прагнучи чорної крові, без якої йому не жити, дракон плавав по Огайо.
Сидячи за столом, колупаючи в зубах шпичкою, Пол Ді вирішив дізнатися, звідки вона. Порозпитати негрів у місті і з'ясувати, звідки вона могла взятися.
Не встиг він про це подумати, як Кохана вдавилася родзинкою, яку дістала з хлібного пудингу. Впала зі стільця і забилася, тримаючись за горло. Сет плескала її по спині, а Денвер намагалася відвести руки від горла. Кохана, спираючись на руки і коліна, вивернула із себе всю їжу і важко дихала.
Коли вона заспокоїлася, і Денвер прибрала за нею, вона сказала:
— Піду спати.
— Ходімо до моєї кімнати, — запропонувала Денвер. — Я там за тобою догляну.
Кращої нагоди і придумати не можна. Денвер мало голову не зламала, вигадуючи, як змусити Кохану перебратися до неї в кімнату. Важко було спати над нею, переживати, чи не захворіє вона знову, а може, засне і не прокинеться, або (Боже, відведи), підведеться з ліжка, вийде у двір і просто піде собі геть, як і прийшла. Там і поговорити легше буде: вночі, коли Сет з Полом Ді сплять, або вдень, коли вони ще не повернулися додому. Милі, божевільні розмови, сповнені незакінчених речень, мрій і непорозуміння, цікавішого навіть за порозуміння.
Коли дівчата пішли, Сет почала прибирати зі столу. Поскладала тарілки в миску з водою.
— Чим вона так тебе роздратувала?
Пол Ді спохмурнів, але нічого не сказав.
— Ми вже сварилися через Денвер. Чи потрібно влаштовувати ще одну сварку? — запитала Сет.
— Я просто не розумію, в чому справа. Ясно, чому вона вчепилася в тебе, але ніяк не второпаю, що ти в ній знайшла.