Сет повернулася від тарілок до нього.
— А тобі що з того, хто в кого вчепився? Годувати її не важко. Я просто беру з ресторану трохи більше, оце й усе. І Денвер має непогану компанію. Ти сам знаєш, і я знаю, що ти знаєш, тож навіщо сперечатися?
— Не скажу. Просто якесь відчуття на серці…
— Тож і відчувай собі, чом би й ні? Просто подумай, як це добре — знати, що і ліжко маєш, де спати, і ніхто не примушує тебе щодня валитися з ніг, аби його заслужити. Подумай, яке це добре. А якщо і це не допоможе, подумай, як це — бути чорною жінкою і тинятися дорогами, де кожне боже створіння зможе на тебе накинутися. Відчуй це.
— Я все це добре знаю, Сет. Не вчора народився і ніколи в житті жінки не образив.
— Тож ти такий один у цілому світі, — відповіла Сет.
— Не двоє?
— Ні. Не двоє.
— Що тобі зробив Голлі? Він же завжди був біля тебе. Ніколи тебе не кидав.
— А кого ж він кинув, як не мене?
— Не знаю, але точно не тебе. Це факт.
— Ну, тоді гірше. Він кинув своїх дітей.
— Ти не знаєш.
— Його там не було. Не було там, де він обіцяв бути.
— Був.
— Тоді чому не показався? Чому мені довелося відправляти дітей, а самій затримуватися, щоб його відшукати?
— Не міг спуститися з горища.
— Горища? Якого горища?
— Того, що над головою. В сараї.
Повільно-повільно, наскільки це було можливо, Сет підійшла до столу.
— Він бачив?
— Він бачив.
— Він тобі сказав?
— Ти мені сказала.
— Що?
— Того дня, коли я сюди прийшов. Ти сказала, що вони вкрали твоє молоко. Я тоді не знав, що сплутало його плани. Оце воно, мабуть, і було. Мені лише відомо, що його щось доконало. Не ті роки, коли він працював по суботах, неділях і вночі. Вони його не зачепили. Але коли він пішов тоді до сараю і щось побачив, то зламався, як гілочка.
— Він бачив? — Сет обхопила лікті, немов боялася, що вони розлетяться.
— Бачив. Мусив бачити.
— Бачив, що ті хлопці зі мною зробили і дозволив їм дихати далі? Бачив? Бачив? Бачив?
— Гей! Гей! Послухай. Я все розповім. Чоловік — не сокира. Він не може рубати, обтісувати і різати без зупинки. Колись він починає розуміти. Буває таке, чого відрубати не можна, бо воно всередині.
У світлі лампи Сет закружляла по кімнаті.
— Він сказав: «До неділі». Вони взяли моє молоко, а він бачив і не спустився? Настала неділя, а його не було. Настав понеділок, а Голлі не було. Я думала, він помер, тому і не з'явився; тоді подумала, що його впіймали, тому він і не з'явився. А тоді подумала: «Ні, він не мертвий, бо якби помер, я б знала», а тоді прийшов ти, через стільки років, і не сказав, що він помер, бо і ти не знав, тож я подумала: «Отже, він знайшов собі краще життя». Бо якби він був десь поблизу, обов'язково прийшов би до Бебі Сагз, якщо не до мене. Та я не знала, що він бачив.
— Яка тепер різниця?
— Якщо він живий і бачив, то і ногою на мій поріг не ступить. Тільки не Голлі.
— Це його зламало, Сет. — Пол Ді підвів на неї очі і зітхнув. — Ти і сама могла про це здогадатися. Останнього разу я бачив його біля маслоробки. Сидів там, і все обличчя у нього було в маслі.
Нічого не сталося, і вона була за це вдячна. Зазвичай, коли вона щось чула, перед очима поставала картинка. Але того, що казав Пол Ді, уявити вона не могла. Нічого не спадало на думку. Обережно-обережно підібралася вона до наступного питання.
— Що він сказав?
— Нічого.
— Ані слова?
— Ані слова.
— Ти з ним говорив? Ти йому щось сказав? Хоч щось!
— Не зміг, Сет. Просто… не зміг.
— Чому!
— Бо мав повен рот заліза.
Сет відчинила двері і сіла на сходинках ґанку. Без сонця день став блакитним, але й досі можна було розрізнити чорні силуети дерев у полі. Вона потрусила головою, намагаючись побороти свій упертий мозок. Чому він не може ні від чого відмовитись? Ані від нещасть, ані від розкаяння, ані від ненависних картинок, занадто огидних, щоб їх сприймати? Немов жадібна дитина, що за все хапається. Хоча б раз міг сказати: «Ні, дякую, я вже наївся і більше ані шматочка не влізе? Я повний». Чорт забирай тих двох хлопців з моховими зубами. Одного, що присмоктався до моїх грудей, і іншого, що тримав мене. І їхнього вчителя, що стояв там, дивився і записував. Мені і досі цього вистачає, дідько забирай, більше не можу нічого додати. Не можу додати чоловіка, що спостерігав за цим, наді мною, на горищі, — ховався зовсім поруч, у єдиному місці, де його ніхто б не шукав, і дивився на те, на що я дивитися не могла. І не зупинив їх — дивився і дозволяв цьому відбуватися. Але мій жадібний мозок каже: «О, дякую, мені б іще», тож я додаю ще. І якщо вже починаю, зупинитися неможливо. От і мій чоловік, що сидить біля маслоробки і розмазує по обличчю масло і кисляк, бо молоко не йде йому з голови. І йому здається, що про це знає весь світ. І якщо тоді його зламали, то він уже точно помер. І якщо Пол Ді його бачив і не зміг урятувати чи втішити, бо язика проковтнув, то Пол Ді може іще багато чого розказати, і мозок учепиться за цю інформацію і не скаже: «Ні, дякую. Не хочу нічого знати і пам'ятати. У мене є чим зайнятися: хвилюватися, наприклад, про завтра, про Денвер, про Кохану, про старість і хвороби, не кажучи вже про кохання».