Сет положила руку на його коліно і потерла.
Пол Ді лише почав, те, що він розказував, було лише початком, та її пальці на його коліні, м'які та заспокійливі, його зупинили. Досить. Досить. Якщо розказати більше, то вони обидва опиняться там, звідки немає шляху назад. Він лишить решту там, де воно і має лишатися: в тій бляшанці від тютюну, похованій в його грудях, де колись було червоне серце. Її кришка вже заіржавіла. І він тепер не заглядатиме під неї перед цією милою, сильною жінкою, бо якщо вона відчує слабкий запах того, що там є, йому стане соромно. І їй буде боляче дізнатися, що у нього не б'ється серце, червоне, як яскравий гребінець у Містера.
Сет терла і терла, притискаючи руку до робочого одягу і до кам'яних виступів, з яких складалися його коліна. Вона сподівалася, що його це заспокоїть, як і її. Немов тісто місила в напівтемряві ресторанної кухні. До того, як приходив кухар, вона стояла на клаптику вільного місця, не більше лавочки завдовжки, спиною до бідонів з молоком. Місила тісто. Місила, місила тісто. Немає нічого кращого, щоб почати серйозну денну працю з видавлювання минулого.
НАГОРІ ТАНЦЮВАЛА КОХАНА. Невеличкий подвійний крок, подвійний крок, новий крок, повільний крок, повільний крок і притоп.
Денвер сиділа на ліжку, посміхалася й імітувала музику.
Вона ніколи не бачила Кохану такою щасливою. Помітила, що пухкі губки молодої жінки відкрилися від насолоди. Цукор чи якісь новини, що вона почула від Денвер. Дівчина відчувала тепле випромінювання від шкіри Коханої, коли та слухала, як мама розказує про минуле. Але такої радості вона ніколи не бачила. Не минуло й десяти хвилин, відколи Кохана впала на підлогу, викотивши очі, здригаючись і хапаючись за горло. Та полежавши кілька секунд у ліжку Денвер, вона вже вскочила і заходилася танцювати.
— Де ти навчилася танцювати? — запитала її Денвер.
— Ніде. Дивись, як я роблю. — Кохана вперлася кулачками в стегна і перестрибнула з однієї босої ноги на іншу. Денвер розсміялася. — А тепер ти. Давай! — сказала кохана. — Ти теж так можеш.
Її чорна спідниця розліталася в різні боки.
Денвер похолола, підвівшись із ліжка. Знала, що вдвічі більша за Кохану, але злетіла, холодна і легка, немов сніжинка.
Кохана взяла Денвер за руку, іншу положила на плече дівчини. І вони почали танцювати. По колу, по колу в маленькій кімнаті, і Денвер сміялася, чи то від запаморочення, чи то від легкості і холоду. Заразливий сміх, який і Кохана підхопила. Двоє дівчат, пустотливі, як кошенята, крутилися туди-сюди, туди-сюди, доки втомлено не попадали на підлогу. Кохана відкинула голову на краєчок ліжка, відновлюючи дихання, і Денвер побачила кінчик того, що бачила цілком, коли Кохана роздягалася, готуючись спати. Не відриваючи від нього очей, вона прошепотіла:
— Чому ти називаєш себе Коханою?
Кохана заплющила очі.
— Бо в темряві мене зовуть Коханою.
Денвер підсунулася ближче.
— Як там? Де ти була раніше? Розкажеш?
— Темно, — відповіла Кохана. — Я там маленька. Ось така. — Вона підняла голову з ліжка, лягла на бік і скрутилася.
Денвер прикрила губи рукою.
— Тобі було холодно?
Кохана скрутилася ще більше і покачала головою.
— Жарко. Нічим дихати, немає місця, щоб повернутися.
— Бачиш когось?
— Багато. Цілий натовп людей. Деякі мертві.
— Бачиш Ісуса? Бебі Сагз?
— Не знаю. Не знаю їхніх імен. — Вона сіла.
— Розкажи, як ти туди потрапила?
— Я чекаю. Тоді іду мостом. Залишаюся там, у темряві, вдень, у темряві, вдень. Довгий час.
— І весь цей час ти на мосту?
— Ні. Згодом. Коли я вийшла.
— Навіщо ти повернулася?
Кохана посміхнулася:
— Побачити її обличчя.
— Мем? Сет?
— Так, Сет.
Денвер трохи образилася, що не вона була причиною повернення Коханої.
— Ти не пам'ятаєш, як ми разом гралися біля струмка?
— То було на мосту. Ти бачиш мене на мосту?
— Ні, біля струмка. Там, біля води в лісі.
— О, я була у воді. Бачила там діаманти. Могла до них доторкнутися.