— Що тебе зупинило?
— Вона мене лишила. Саму, — сказала Кохана. Вона підняла очі, зустрілася поглядом з Денвер і спохмурніла. Може. А може, й ні. Може, то так здавалося через малесенькі подряпини на чолі.
Денвер ковтнула.
— Ні, — попросила вона. — Ні. Не кидай нас, добре?
— Ні, ніколи. Я маю бути тут.
Раптом Денвер, що сиділа, підгорнувши ноги, нахилилася вперед і схопила Кохану за руку.
— Не кажи їй. Не розказуй мем, хто ти. Будь ласка, чуєш?
— Не наказуй мені, що робити. Ніколи не наказуй мені, що робити.
— Та я ж на твоєму боці, Кохана.
— Вона. Саме вона мені потрібна. Ти можеш іти, але її я маю лишити, — її очі стали неможливо великими, чорними, як нічне небо.
— Я нічого тобі не зробила. Нічим тебе не образила. Я ніколи нікого не образила, — сказала Денвер.
— Я теж. Я теж.
— Що ти робитимеш?
— Лишатимуся тут. Тут моє місце.
— Моє місце також тут.
— Тоді і ти лишайся, але ніколи не наказуй мені, що робити. Ніколи.
— Ми танцювали. Лише хвилину тому ми разом танцювали. Давай іще.
— Не хочу. — Кохана підвелася і лягла на ліжко.
Тиша розлетілася по стінах, як переполохані птахи. Нарешті Денвер почала дихати рівніше, заспокоївшись після погрози неминучої втрати.
— Розкажи, — попросила Кохана. — Розкажи, як Сет народила тебе в човні.
— Вона ніколи про це не розповідала, — зізналася Денвер.
— Розкажи.
Денвер залізла на ліжко і згорнула руки під фартухом. Відколи вони побачили на пеньку Кохану після карнавалу, вона жодного разу не навідалася у свою лісову кімнату, та й не пригадувала, що колись і була там аж до цієї відчайдушної миті. Не було там нічого такого, що б ця дівчина-сестра не давала їй з верхом: калатання серця, мрії, товариство, небезпеку, красу. Вона двічі ковтнула, щоб приготуватися до розповіді, щоб зібрати докупи всі ниточки, що почула за все своє життя, і сплести тенета для Коханої.
— У неї були добрі руки, каже вона. У білої дівчини, каже вона, були тонкі, слабкі руки, але добрі долоні. Каже, що одразу це помітила. Гадаю, що саме ці долоні і змусили її думати, що дівчина зможе перевезти нас обох через річку. Але не давав їй злякатися рот. Вона каже, що білим ніколи не можна довіряти. Невідомо, що вони можуть утнути. Кажуть одне, роблять інше. Але коли дивитися на рота, то можна зрозуміти. Вона каже, що дівчина плела нісенітницю, але навколо її рота не було нічого злого. Вона привела мем до цього навісу і розтерла їй ноги, це вже щось означало. І мем повірила, що дівчина її не кине. За біглого раба можна було отримати гроші, і вона не була впевнена, що цій Емі не потрібні гроші, бо вона ж увесь час повторювала про цей оксамит.
— Що таке оксамит?
— Тканина. Така м'якенька і товста.
— Розказуй далі.
— Отже, вона розтерла ноги мем, і ті ожили, і вона плакала, каже, бо тепер вони боліли. Але це змусило її повірити, що вони зможуть перебратися до бабусі Бебі Сагз і…
— Хто це?
— Я ж щойно сказала. Моя бабуся.
— Мати Сет?
— Ні. Батькова мати.
— Продовжуй.
— Там уже були інші. Мої брати і… маленька дівчинка. Вона послала їх уперед, щоб ті чекали у бабусі Сагз. Потрібно було трохи затриматись. І тут допомогла Емі.
Денвер замовкла і зітхнула. Саме цю частину історії вона любила. Вона підібралася зовсім близько до неї. А любила її тому, бо йшлося там лише про неї; але й ненавиділа її, бо почувалася, немов заборгувала, і тепер вона, Денвер, має розплачуватися. Але кому вона винна і чим платити, дівчина не розуміла. І тепер, коли дивилася на пильне та зголодніле обличчя Коханої, як та сприймала кожне слово, питала про колір речей та їх розмір, коли відчувала її бажання про все дізнатися, Денвер починала бачити те, про що говорила, а не лише чула: ось ця дев'ятнадцятирічна дівчина-рабиня — лише на рік старша за неї — іде через темний ліс до своїх дітей, які вже далеко. Вона втомилася, мабуть, перелякана, а може, і заблукала. Але найголовніше, що вона сама-самісінька, а в животі у неї дитина, про яку потрібно подбати. За нею, мабуть, гоняться собаки; а може, і зброя там є; і точно вже ті мохові зуби. Вночі вона не так боїться, бо і сама того ж кольору, але вдень кожен звук здається пострілом або тихим кроком мисливця.
Тепер Денвер це бачила і чула — завдяки Коханій. Відчувала те, що мала відчувати її мати. Бачила, як це мало бути. І чим пильніше придивлялася, чим більше дрібниць згадувала, тим більше подобалася Коханій. Тож вона передбачувала питання і вливала кров у ті уривки, якими ділилися мама з бабусею, і змушувала битися серце історії. Власне, монолог перетворився на діалог, бо дівчата лежали поруч, і Денвер колисала зацікавленість Коханої, немов коханець, що відчуває задоволення, піклуючись про свою кохану. Темна ковдра з двома жовтогарячими латочками була з ними, бо Кохана хотіла спати під нею. Тканина пахла травою і накривала, немов руками — неспокійними руками заклопотаних жінок, сухими, теплими, шорсткими. Денвер говорила, Кохана слухала, й обидві намагалися відтворити те, що сталося, саме так, як воно сталося, те, про що знала лише Сет, бо тільки вона пережила ці події і мала час, щоб переосмислити їх: тембр голосу Емі, її дихання, що нагадувало жар від багаття. Погоду, що швидко змінювалася на тих пагорбах, — прохолодна вночі, спекотна вдень, з раптовими туманами. Якою неспокійною була вона з білою дівчиною: неспокій народжувався з відчаю і підігрівався невловимим поглядом Емі та ніжністю її губ.