Кохана

Сет підтвердила, що і вона не вірить, що містер Бадді був батьком дівчини.

— А ти свого батька знаєш?

— Ні, — відповіла Сет.

— Я теж. Просто знаю, що це не він, — і вона підвелася, закінчивши роботу.

Сонце, від якого спалахувало її волосся, робило очі блідими. Розгойдуючись, дівчина заспівала:

— Закінчився вечір,
Сонечко сідає,
Втомлена жінка
Малятко гойдає.
Цвіркуни у полі
Цвір-цвір-цвір.
Злетяться казкові
Феї з синіх гір.
Прилетить хмаринка,
Біла, кришталева,
З неї зійде в поле
Фея-королева.

Раптом вона перестала гойдатися і сіла, обхопивши коліна худими руками, обійнявши своїми добрими-добрими долонями лікті. Повільні очі зупинилися і встромилися в бруд під ногами.

— Це пісня моєї мами. Вона мене навчила.

Сутінки дарують
Затишок. І знову
Гойдається колиска,
Співаю колискову.
Годинник наді мною
Цок-цок-цок.
Підкладай, дитинко,
Під щічку кулачок.
Прилетить хмаринка,
Біла, кришталева,
Прийде і до тебе
Фея-королева.
Покладе долоню
На чоло,
І тривоги зникнуть,
Як і не було.
Карі оченята
Закривай
І в країну казок
Вирушай.
Прилетить хмаринка,
Біла, кришталева.
Приспить мою дитинку
Фея-королева.

Після пісні Емі сиділа тихо, потім повторила останній рядочок і підвелась, вийшла з-під навісу і трохи відійшла, щоб постояти, притулившись до молодого ясеня. Коли вона повернулася, сонце було уже в низині під ними, і вони були над ним, у блакитному світлі Кентуккі.

— Ти ще не померла, Лу? Лу?

— Ще ні.

— Можемо побитися об заклад. Якщо проживеш ніч, виживеш. — Емі поправила листя, щоб було зручніше, і опустилася на коліна, щоб іще раз розтерти розпухлі ноги. — Іще раз добряче потру, — сказала вона, а коли Сет втягнула повітря крізь зуби, зауважила: — Замовкни. Маєш тримати рота закритим.

Обережно, щоб не прикусити язика, Сет закусила губи і дозволила рукам рухатися в такт пісні «Гудуть бджоли тихо, гудуть низенько». Потім Емі відійшла до іншого краю навісу, сіла і, нахиливши голову до плеча, почала заплітати косу, сказавши:

— Не надумай помирати тут, біля мене вночі, чуєш? Не хочу бачити, як твоє огидне чорне обличчя на мене витріщається. Якщо помиратимеш, іди кудись, де я тебе не побачу, чуєш?

— Чую, — сказала Сет. — Зроблю, що можу, міс.

Сет не думала, що іще побачить щось у цьому світі, тож коли відчула, як стегно штовхнула нога, не одразу прокинулася, подумала, що то смерть. Вона сіла, задерев'яніла, затремтіла, Емі оглянула її вогку спину.

— Вигляд у тебе не кращий за диявола, — сказала Емі. — Але ніч пережила. Боже, поможи, Лу, ти пережила цю ніч. І це через мене. Я непогано доглядаю за хворими. Як гадаєш, зможеш іти?

— Усе одно потрібно злити воду.

— Подивимось, як ти підеш.

Вийшло не дуже добре, але цілком можливо, тож Сет пошкандибала, тримаючись спочатку за Емі, а тоді за молоде деревце.

— Це я зробила. Добре доглядаю за хворими, еге ж?

— Так, — погодилася Сет. — Добре.

— Потрібно йти із цього пагорба. Ходімо. Відведу тебе до річки. Тебе влаштує. А я піду до Пайка. Відвезе мене прямо до Бостону. Що це в тебе на сукні?

— Молоко.

— Ох, у тебе і вигляд.

Сет опустила очі на живіт, торкнулася його. Дитина померла. Сама вона ніч пережила, а от дитина померла. Якщо так, то тепер її ніщо не зупинить. Вона донесе молоко до своєї маленької дівчинки, навіть якщо доведеться плисти.

— Ти не зголодніла? — запитала Емі.