— Сказав би. Звісно, сказав би. Зараз мені відомо не більше, ніж тоді. — «Якщо не рахувати маслоробку, — подумав він. — А цього знати тобі не потрібно». — Ти, певно, вважаєш, що він досі живий.
— Ні. Я вважаю його мертвим. Сподівання його живим не втримають.
— А якої думки дотримувалася Бебі Сагз?
— Такої ж, але її послухати, то всі її діти померли. Стверджувала, що відчула точний день і годину, коли кожен пішов з життя.
— А про Голлі що казала?
— Тисяча вісімсот п'ятдесят п'ятий. День, коли народилася моя дитина.
— Ти таки її народила? Не думав, що зможеш, — хмикнув він. — Утекла вагітною.
— Довелося. Не можна було чекати. — Вона опустила голову і пригадала, як мало шансів на це було. Якби не та дівчина, що шукала оксамит, нічого б не вийшло.
— Усе сама. — Він пишався нею, але вона його і дратувала. Пишався, що впоралася; дратувався, що для цього їй не знадобився ані Голлі, ані він.
— Майже сама. Але не зовсім сама. Мені допомогла білява дівчина.
— Отже, вона і собі допомогла. Благослови її Господь.
— Можеш переночувати у нас, Поле Ді.
— Щось не дуже наполегливо ти це пропонуєш.
Сет поглянула через його плече на зачинені двері.
— Ні, я цілком щиро. Просто сподіваюся, що ти вибачиш мій дім. Заходь. Поговориш із Денвер, доки я щось приготую.
Пол Ді зв'язав черевики разом, перекинув через плече, пройшов за жінкою крізь двері прямо в море червоного мерехтливого світла і одразу ж завмер.
— Ти не одна? — прошепотів він, спохмурнівши.
— Буває, — відповіла Сет.
— Боже, — він відступив за двері, на ґанок. — Що тут у тебе таке зле?
— Воно не зле, просто сумне. Заходь. Зроби лише крок.
Він так поглянув на неї. Пильно. Пильніше, ніж тоді, коли вона вперше вийшла з-поза рогу дому з мокрими блискучими ногами, тримаючи в одній руці черевики і панчохи, іншою піднімаючи спідницю. Дівчина Голлі — зі сталевими очима й вилицями їм до пари. В Кентуккі він ніколи не бачив її волосся. І хоча зараз її обличчя було на вісімнадцять років старшим, ніж тоді, коли він її востаннє бачив, воно стало лагіднішим. Через волосся. Занадто нерухоме обличчя, щоб заспокоїти; райдужка набула того ж кольору, що і шкіра, яка на цьому нерухомому обличчі нагадувала маску з прорізаними для очей дірочками. Жінка Голлі. Вагітніла щороку, включаючи і той, коли вона сіла біля вогню і сказала, що тікатиме. Трьох своїх дітей вона уже посадовила у фургон до інших — у негритянський караван, що поїде за річку. Залишить їх у матері Голлі в Цинциннаті. Навіть у тісній халупці, нахилившись так близько до вогню, що можна було відчути тепло під її сукнею, він не помітив ані іскорки в її очах. Немов дві криниці, в які він ненароком заглянув. Навіть під маскою ці очі потрібно було прикрити, якось позначити, аби застерегти від порожнечі, що в них ховалася. Тож поки вона говорила, він дивився у вогонь. Повідомити про це мав би її чоловік, але його не було. Містер Гарнер помер, а у його дружини на шиї утворилася пухлина завбільшки із картоплину, і розмовляти вона більше не могла. Жінка нахилилася близько до вогню, наскільки це дозволяв вагітний живіт, і говорила із ним, Полом Ді, останнім із чоловіків з «Милого Дому».
На фермі їх було шестеро, Сет — єдина серед них жінка. Місіс Гарнер, ридаючи, як дитина, продала брата Пола, аби розрахуватися з боргами, які випливли, щойно вона стала вдовою. Тоді, щоб навести лад, приїхав шкільний учитель. Але те, що він накоїв, зламало ще трьох людей з «Милого Дому» і позбавило блиску очі Сет, лишивши дві бездонні криниці, в яких не відбивалося світло вогню.
Тепер сталь повернулася, і обличчя, пом'якшене волоссям, викликало достатньо довіри, щоб він зробив крок усередину і знову опинився в пульсуючому червоному світлі.
Вона мала рацію. Тут сумно. Він увійшов, і його накрило хвилею такої журби, що він мало не розплакався. Шлях до звичайного світла над столом здався дуже довгим, але він його пройшов, і пощастило, що очі лишилися сухими.
— Ти ж сказала, що вона померла легко. Легесенько, як по маслу, — нагадав він.
— Це не Бебі Сагз, — відповіла Сет.
— Хто ж тоді?
— Моя донька. Та, яку я відправила разом із хлопцями.
— Не вижила?
— Ні. Лишилася тільки та, яку я носила, коли довелося тікати. Хлопці теж пішли. Обидва втекли іще до смерті Бебі Сагз.
Пол Ді озирнувся на те місце, де його накрило журбою. Червоного уже не було, але повітря там немов коливалося від схлипувань.
«Може, це і на краще», — подумав він. Якщо негр має ноги, він має їх використовувати. Засидишся, і хтось обов'язково знайде спосіб їх зв'язати. Отже… якщо хлопці пішли…