— Тут немає чоловіка? Ти одна?
— Зі мною Денвер, — відповіла вона.
— Тебе влаштовує?
— Влаштовує.
Вона відчула його скепсис і додала:
— Я готую в ресторані в місті. І ще трохи шию потайки.
Пол Ді посміхнувся, пригадавши її сукню. Сет було тринадцять, коли вона з'явилася в «Милому Домі», а в очах уже була сталь. Її дуже вчасно подарували місіс Гарнер, яка через високі принципи свого чоловіка втратила Бебі Сагз. П'ять чоловіків із «Милого Дому» подивилися на нову дівчину і вирішили дати їй спокій. Вони були молодими і так зголодніли за жінками, що почали навідуватися до телиць. Але дівчині вони дали спокій, хоча кожен готовий був битися, аби вона дісталася саме йому. Вона вибирала цілий рік — довгий, напружений рік, що хлопці крутилися на сінниках і марили нею уві сні. Рік знемоги, коли зґвалтування здавалося єдиною розрадою. Обмеження, яких вони зазнавали, існували лише тому, що вони були чоловіками з «Милого Дому», — тими, ким похвалявся містер Гарнер перед іншими фермерами, а ті лише застережливо хитали головами.
— Усі ви маєте хлопців, — казав він. — Малих хлопців, старших хлопців, вередливих хлопців, хтивих хлопців. А в «Милому Домі» усі мої негри — чоловіки, усі до одного. Я їх такими купив, такими і виховав. Усі вони чоловіки.
— Стережися, Гарнере. Не можна, аби негри були чоловіками.
— Коли ви боїтеся, то не можна, — широко посміхався Гарнер. — Але якщо ви самі чоловіки, то захочете, щоб і негри теж були чоловіками.
— Я б і близько до моєї дружини негра не підпустив.
Саме таку реакцію Гарнер і обожнював, на неї і чекав.
— Я до твоєї також не підпустив би, — казав він. — І я також. — І завжди запановувала пауза, доки сусід, чи незнайомець, чи торговець, чи шурин — хто б то не був, — не второпав, про що мова. А тоді виникала запекла сварка, навіть іноді й бійка, і Гарнер повертався додому весь покритий синцями і дуже задоволений, бо ще раз продемонстрував, хто такий справжній кентуккієць: людина доволі сильна і розумна, щоб називати власних негрів чоловіками.
Отак вони і жили: Пол Ді Гарнер, Пол Еф Гарнер, Пол А Гарнер, Голлі Сагз і Сіксо, дикун. Усім було за двадцять, жінок не мали, ходили до корів, мріяли про зґвалтування, крутилися на сінниках, чухали стегна і чекали на нову дівчину, яка мала замінити Сагз, коли ту викупив Голлі: п'ять років відпрацьовував за неї по неділях. Може, саме тому дівчина і обрала його. Двадцятиоднорічний чоловік, який так кохав свою матусю, що пожертвував п'ятьма роками відпочинку, аби та могла присісти, — це неабияка рекомендація.
Вона чекала рік. А чоловіки «Милого Дому» ґвалтували корів і теж чекали. Вона обрала Голлі і для першої ночі з ним крадькома пошила собі сукню.
— Хіба не лишишся хоча б на трошки? За один день вісімнадцять років не надолужити.
Із темряви кімнати, де вони сиділи, до блакитно-білих шпалер на другому поверсі піднімалися білі сходи. Пол Ді бачив лише початок шпалер; стримані жовті цяточки серед завірюхи квіточок на блакитному тлі. Сяючий білий колір поручнів і сходів так і змушував дивитися в той бік. Усі його почуття підказували, що повітря над сходами зачароване і дуже ненадійне. Втім, дівчина, що вийшла з того повітря, була кругленькою і чорненькою, з обличчям стривоженої ляльки.
Пол Ді поглянув на дівчину і перевів погляд на Сет. Та посміхнулася і сказала:
— Оце і є моя Денвер. Це Пол Ді, люба, з «Милого Дому».
— Добрий ранок, містер Ді.
— Гарнер, дитинко. Пол Ді Гарнер.
— Так, сер.
— Радий тебе бачити. Останнього разу, коли я зустрічав твою маму, ти штовхалася у неї під сукнею.
— І досі б так робила, — посміхнулася Сет, — якби дати їй волю.
Денвер зупинилася на останній сходинці, і раптом їй стало гаряче і соромно. Вже давно ніхто не сидів за їхнім столом. Та й до того заходили тільки побожна білошкіра жінка, пастор, представник якоїсь організації та репортер, і хоча голоси їхні були співчутливими, огида в очах виказувала, що вони брешуть. Уже дванадцять років, ще відтоді, коли була жива бабуся, до них не заходив ніхто, не кажучи вже про друзів. Жодного чорношкірого. І такого чоловіка не було точно — зі шкірою кольору лісового горіха, занадто довгим волоссям, без зошита, без вугільного олівця, без апельсинів, без питань. Такого, з яким би мама хотіла поговорити і навіть черевиків не взула, коли його побачила. Вона мала такий вигляд, та й поводилася, немов дівчисько, куди й поділася та спокійна та гордовита жінка, яку Денвер знала все своє життя. Та, яка ніколи не відводила погляд, не відвела і тоді, коли кінь забив чоловіка до смерті прямо перед рестораном Сойєра, де вона працювала; дивилася і тоді, коли свиноматка почала їсти власних нащадків. А коли дух дитини підхопив Хлопчика і кинув його об стіну з такою силою, що у того переламалися обидві ноги і вискочило око, і цуценя забилося в конвульсіях і прикусило собі язика, мама також не відвела очей. Узяла молоток, стукнула песика, щоб той знепритомнів, витерла кров і слину, вставила око в очницю і вправила кістки. Тварина отямилася і мовчки невпевнено, скоріше через ненадійне око, аніж через понівечені ноги, пошкутильгала геть, і більше ані зима, ані літо, ані дощ, ані посуха не могли загнати його до будинку.